просто мені... так... хочеться...

якщо асоціювати прожитий рік з музикою - це Океан Ельзи...

це пісні у стилі джаз... це повний імровіз і це - рух...

музика щодня була поруч... музика сумна, енергійна, музика глибока і насичена...

музика в душі та музика в машині...

музика в навушниках на роботі...

музика - яка вела, підтримувала, надихала, змушувала плакати, танцювати, рухатися плавно, еротично, напружено...

якщо порівнювати цей рік з кольором - то він був максимально фіалковий... з домішками жовтогарячого, зеленого і чорного...

часами він був, як веселка, часами, як зебра...

якщо б рік був людиною - йому було б 15... вік, коли ти вже не дитя, але ще і не доросла... коли хочеться приймати рішення і нести відповідальність, коли хочеться побути самій, але при цьому бути визнаною... коли закохуєшся і коли образи видаються дуже глибокими... коли сумно від самотності і нестерпно від людей...

пора року - весна - дивна, непостійна, швидка, квітуча, повна запахів та відчуттів... коли багато хто спить, але глибоко в душі - готовий до нового і незвіданого...

смак - мартіні

аромат - йогі чай - спеції, коріння, кориця, імбірь, кардамон, аніс, фенхель... - я вся у ньому і він у мені... з домішками меду і молока... затишок, вогонь, тепла кімната...

28
29
30
31
....
!!!
:)

мовчання

Зараз, у ці дні, хвилини і миті я не хочу і не буду мовчати.
Хоча й слів усіх не знайду, яка ти моя і яти мені треба!
Розриваєш мене з середини..
Мені мало настільки, наскільки ти моя рідна і близька.
Серце моє, я не можу без тебе...

Така сильна і нестримана любов... Таке суцільне поглинання і занурення одне в одного... Ці рядки час від часу спливають перед очима, коли я натикаюся на поетичні тексти, філософські роздуми... Та й взагалі... Тоді, коли надмір емоцій...

Не можу збагнути одного, чи може одна й та сама людина любити мовчки і любити такими словами... Що вона відчуває, коли каже таке і що вдчуває людина, яка це чує... А ще цікавіше, що відчуває людина, яка за цим спостерігає?

Останні місяці мене переслідує страх, що я перейшла дорогу не в тому місці й не в той час... Взагалі, озираючись назад я бачу, що безліч моїх вчинків вплинули на життя інших людей досить кардинально... Ці вчинки, були наче зміна русла ріки... І люди, які йшли однією дорогою, з моєю появою і моїми вчинками почали жити інакше...

Я прошу в Бога навчитися мовчати і стримуватися... Бо, може не так вчинки, як слова, мають сильну силу впливу... Напевно так... Саме слова... Бо вчинки помітніші, коли мовчиш... Коли робиш усе спокійно, тихо, не коментуючи...

Коли рухи, погляд, дотики - набагато сильніші за сказані слова...

Мої слова часто ранять, б'ють, ріжуть і руйнують... І це відбувається не так з іншими, як зі мною самою... Я саморуйную, а потім сама ж починаю відновлювати те, що розламала вщент, розбила на шматки, друзки... Одним словом, фразою...

Мовчання і прощення - це так важливо!!!

Усмішка і мудрість - це так складно!!!

І все, насправді, просто :)))

Бажання і віра - це реально!!!

місяць в собі

ще на тому тижні мені наче кортіло щось написати, але, я не знала, про що. окрім того вирішила витримати паузу в місяць...

зараз стою і озираюся назад у рік 2009... таке враження, що я можу згадати і відтворити усі події, що мали місце у цьому році... році насиченому на емоції, думки. насиченому на все, що тільки може бути...

рік мав і любов, і ненависть, і смерть, і народження, і сварки, і примирення... але, що дивно, він швидко минув...

так, залишилося менше 60 днів... але позаду вже понад 300...

ще тільки вчора шукала рідним подарунки... ще тільки вчора прикрашали ялинку з синулькою, а він вже мене знову питає про неї...

ялинка... прикраси... свічки... зустрічі... сподівання на новий рік...

цей місяць у собі був наче підсумком, або навіть - концентрованим 2009 роком... і я вкотре переконалася, що всі загострення стосунків, які відбуваються - все від моєї голови і від того, що я надто багато вигадую собі... уявляю те, чого навіть не могло бути...

"... зникло наше бути чи не бути... ген за обрій журавлями одпливло... і тепер не знаю, як забути, те, чого ніколи не було..."

але я забуду, бо знаю, що самознищення - це проти мене і моєї природи...

мені знову сняться сни... вони мені підказують, що робити і як рухатися... а я все не наважуся...

хоча, я відчуваю, що Всесвіт несе мене до чогось надзвичайно світлого і доброго...

я знову віддаюся Йому і довіряю своє життя... бо вже тепер знаю, що все, що зі мною відбувається - це саме те, що мені потрібно

відображення

вона вмивала обличчя після роботи і... її здивуванню не було меж... хто ця жінка у дзеркалі... кілька довгих зморшок від очей... вже не мімічних, а справді глибоких... вона їх раніше не помічала... а може... їх просто вчора ще не було?

потім вона подивилася на маму... її мама, вчора ще така молода - сьогодні була вже старшою жінкою...

дивина ще й у тому, що тепер у дзеркалі - вона бачила відображення своєї мами... вона стала на неї дуже схожа...

коли мозок зосереджується на чомусь, то потім вловлюєш себе на думці, що вираз обличчя сумний... риси опущені донизу... а коли зосереджуєшся на усмішці, на радості - відчуваєш, що сяйво з'являється десь у районі тім'я... всі думки там... по тілу розливається тепло і спокій...

так приємно контролювати думки... так радісно, коли вдається перебороти лінь та відмовки...

навіть попри те, що перша емоція про старість налякала, вона взяла контроль над собою і промовила - я чарівна і я молодшаю...

2 тижні як не було

не можу повірити, що 14 днів мовчання мали місце... мовчання тут, де я, переважно, можу писати...

напевно це тому, що я почала вести щоденник, який може тримати в руках, перелистувати, бачити почерк, носити з собою...

2 тижні минули... а я... це так, як при зустрічі знайомих, які давно не бачилися... навіть поговорити немає про що...

правда, це трапляється не з усіма і не завжди... але переважно...

сьогодні я продовжу мовчання ;)

мовчати

настрій мовчати... стиха слухати... відчувати і ставати майже непомітною...
сильною в своєму спокої... стриманні та смиренні...
хочеться безмовності... або віршів, покладених на музику...
преливів... що стікають в глибину... в мене...
поривань угору та шалених спадів додолу...
хочеться здобути силу в тиші...
в тихій усмішці... в згоді...
в тому, що непомітне...
нікому раніше...
навіть мені

хвилини

хвилини хвилями в обличчя
своїми ... кличуть
і тихо чайками кричать
а я мовчу, я берег-камінь
і хтось торкається руками
мого нагрітого плеча

у моїй пам'яті є безліч уривків віршів, пісень, фраз... якось пригадую, ми сиділи у березні на дачі одного мого доброго друга і розмовляли... і на кожну сказану ними фразу у мене виринав якийсь образ з віршів чи пісень...

щойно я відкрила блог, щоб виплюснути сюди емоції свого дня і... знову на думці вірш... з крапками замість слів... не пригадаю, що там має бути...

я хотіла писати про хвилі, про мій хвилястий настрій... про те, що я вчора була сумна... я була незрозуміло сумна... я просто була в своєму сумі... і я не хотіла, щоб туди хтось пхався... мені достатньо було теплих обіймів і розуміння...

так мало мені треба, щоб сьогодні я знову була усміхнена і прагла звершень...

я справді відчуваю, що життя дає мені все, про що я попрошу... я навіть не докладаю якихось надзусиль... головне - конкретика бажань ;)

а конкретно мислити - виявляється важко...

спробуйте чітко сформулювати своє бажання і протягом 10 днів про нього думати по 5 хвилин... чи легко контролювати мозок, чи легко втримати одну думку 300 секунд?

хвилина за хвилиною спливає... кожен з нас може відкласти роботу над собою до завтра, але тим самим ми відтягуємо результат... і, чим далі, тим важче буде прокидатися о 6й... лягати о 24й... і почуватися при цьому активними...

поспішати і розпилятися на купу справ... і не досягти жодного результату... не зробити нічого вартісного... тільки буря в склянці... тільки слова...

так і проходять хвилини...

усміхніться. заплющіть очі. уявіть себе за рік. хто ви? які ви? з ким ви?

побачили? запам'ятайте і тепер вловлюйте усе, що дає всесвіт... бо він веде вас до вас самих, але через рік...

15 вересня 2010!!! я сподіваюся, ми зустрінемося!!!

минув тиждень...

і день мине, і два, і вік...
чий сон я загубила
хто був той дивний чоловік,
якого я любила...

цей вірш винирнув з-під свідомості. я точно знаю, що у мене цей вірш уже був чи то епіграфом до посту, чи просто настроєм дня...

мої дні такі різні, такі не схожі між собою, такі настроєві, такі емоційні, такі людяні... вони мої, ці дні...

з ніжністю, сумом, гумором, надією, світлом, спалахами, віршованими строфами, дружбою, зустрічами...

ця осінь настільки тепла, настільки відверта і справжня... вона повна барв, людей, розмов, дзвінків, подій, настроїв... вона повна, насичена і рідна...

я пригадую, що три роки тому я була на останньому місяці вагітності... я чекала своє маля... і я вже його любила, навіть не бачивши...

напевно наше життя також дуже схоже на дитину... ми плекаємо його, малюємо в уяві, ми ставимося до нього з ніжністю і надією... навіть не знаючи, а яке воно буде...

три роки тому... я навіть не пригадаю, що я в цей день робила... напевно рахувала дні до народження, відвідувала лікарів, робила останні приготування... відчувала стукіт ногою і рухи в мені...

це відчуття когось всередині - неймовірне... воно ні на що не схоже... воно єдине і таке дороге...

осінь 2006 була також на диво теплою... вона була такою теплою, що я не пригадую ще таких теплих вересневих днів... ці дні чекання дива я відчуваю і зараз... ні-ні... я не ношу в собі інше життія але я відчуваю, що диво уже поруч, воно визріває і має скоро розцвісти...

я відчуваю його аромат і настрій... я перебуваю в диві... я живу ним...

життя - це диво

100

коли відкривала блог для нового посту, навіть не знала, про що писатиму... чи про те, що після заплаканої ночі і усміхненого ранку, прийшов сонячний день... чи про те, що чітке планування таки допомагає зосередитися на роботі й вчасно робити справи... чи про те, що керування власними думками спрощують ставлення до життя... чи про те, що завтра п'ятниця... і два тижні роботи за двох - минули...

але чомусь з'явилася цтфра 100

які асоціації?

100 повідомлень на початок осені
100 років життя - мінімум
100 мій синулька вже може скласти цю цифру і назвати її
100 тисяч готівки щомісяця
100 кроків на зустріч людям
100 найвидатніших особистостей
100 градусів за Цельсієм - точка кипіння
100 відсотків успіху

а які асоціації у вас з цією цифрою?

а на дворі дощ...

я так не хочу відпускати літо
я так ще мрію відчувати сонце
на своїх чорних напівсонних віях
його цілунки променів безмовних

воно минуло майже непомітно
я майже не відчула його силу
його б ще трішки втримати в долонях
і його клаптик зберегти у серці...
щоби гріло...

Мене огорнуло відчуття спокою і впевненості... ці двоє нарешті про мене згадали і повернулися... дякую вам, мій спокою, моя впевненосте... дякую, що попри всі життєві хвилі, ви добралися до мене і потішили мою душу своєю присутністю...

я сподіваюся, що ми разом зможемо прогнати ті рештки лінощів та відмазок, які, час-від-часу, нагадують про себе...

я дуже хочу, щоб ми спокійно і рішуче діяли, при цьому не тягли за срібну нитку, яка може прокрутити наше життя за секунди і ми так і не відчуємо його повноти...

вперше у житті мені захотілося випробувати на собі не якусь дієту чи чистку організму, я вирішила випробувати на собі створення нових звичок і очистку свідомості від минулого, вини, страху, непевності, самознищення...

я почала вести щоденник, де записую свій прожитий день, я спокійно реагую на людей і їхні вчинки, я лагідно і рішуче беруся за себе і за те, що я роблю, як я думаю... я треную свій мозок, як можна тренувати м'язи ;) і я хочу сказати, що я завдоволена собою... мені приємно поводитися інкаше і творити нову себе...

нехай на дворі дощ і осінь принесе темні ранки... я хочу подякувати ЛІТОВІ за те, що воно допомогло мені почати рух далі... воно стало певною точкою змін мене і мого життя... воно було нещадне до мене і моєї душі... але я дякую тобі, Літо, за все, що зі мною відбувалося в тобі...

серпень 2010

повірити важко, але це так.... сьогодні остання п'ятниця літа 2009... так дивно... останній тиждень літа видався важким фізично... щодо моралі, я взяла себе в руки і почала робити конкретні кроки для самодисципліни...

те, що заплановане - виконується... те, що задумане - збувається...

я сиджу в п'ятницю 27 серпня 2010 року під розлогим деревом біля широкої річки з тихим плесом... сонячно, але не жарко, бо вітер стиха урізноманітнює вже заспокоєну спеку... я у барвистій довгій сукні... моє волосся вже настільки відросло, що його можна спробувати на смак... за рік моє волосся стало довше на ті кілька сантиментрів, яким мені зараз не вистачає, щоб накрутити його на ніс...

я сиджу, зігнувши коліна і вдивляюся у глибінь річки, у те, як сонце крізь листя намагається мене торкнутися, як вітер здіймає вже посохлі квіти і несе їх на воду...

я так сиджу, охопивши свої коліна руками, потім відкидаюся назад і спираюся на стовбур дуба...

птахи уже лаштуються відлітати, а я тихо радію, що маю час на повільну насолоду природою... насолоду повітрям, насолоду сонцем і літом... літом, яке минає...

серпень 2010.... а який він буде? відчуваю, що він буде саме таким... моїм... літнім... врівноваженим... ранішнім... глибоким... він буде моїм серпнем... яким я його собі уявляю...

відчуття вини

яке це важке і безглузде відчуття... це відчуття вини... найсмішніше те, що цю вину бачить тільки та людина, яка її відчуває... мудреці кажуть, що інші не помічають твоєї вини, вони носять в собі свою власну...

часами до мене приходить це відчуття... відчуття, що я щось зробила не так і мене це гнітить... мене це настільки спопеляє, що на ранок я спустошена і витиснута... я не розумію нічого, що відбулося зі мною вчора, але ще гірше, не розумію, що відбувається зі мною тепер...

моя вина настільки мене знищує, що це зачіпає не тільки мене...

не треба також думати, що інші тільки те й роблять, що думають про мене і про мою вину... це вже занадто... інші люди настільки зайняті собою, щоб думати ще про когось...

це хіба в такий спосіб вони просто втікають від себе... вони намагаються думками про інших відвернути увагу від своїх внутрішніх негараздів...

отож, я - людина. як я можу жити радісно, якщо я почуваюся винною? як я можу насолоджуватися життям, якщо вина переповнює мене? як я можу танцювати? як я можу співати? як я можу любити? якщо вина просякла мене повністю, вона вантажем лягла на моє серце і зробила мене важкою і непідйомною... я просто не можу далі рухатися... я стою спиною до життя і до тих дарунків, які воно мені дає... я сама не даю собі можливості рухатися далі... я не живу... я вже померла... я уже в могилі...

відчуття вини настільки отруйне, що все довкола одразу втрачає сенс, втрачає звуки, колір, запахи, глибину...

вина, самокритика і страх - мають піти геть і дати можливість зайняти їхнє місце впевненості, радості та безтурботності...

уміння пробачити себе і дати вині свободу - це найкраще, що можна зробити для себе...

свідомість тримає тільки одну думку за один раз

як швидко може змінюватися світ... як непомітно може змінюватися настрій...

вже протягом року я дізналася про можливості свідомості, про здатність людини самій створювати свій настрій, реагувати на події, сприймати те, що оточує, не так, як це звично буває...

звично для самої людини...

є відчуття, є інтуїція, є певні знання, але як немає навиків усе це звести докупи, усвідомити і почати діяти інакше - можна просто жити зі знаннями...

за це літо, мені здається, зі мною відбулися дивні речі... я насправді почала діяти не лише відповідно до мого сприйняття ситуації, я почала діяти усвідомлено...

першим кроком було почати сприймати інших людей такими, якими вони є... може часом і невдало, але, принаймні, у мене виникло таке бажання, а ще краще - розуміння, що варто таки бути різними...

друге - це спроба аналізу моїх хвороб, чим спричинена моя поведінка, те, що я кажу, як я це кажу...

третє - я спробувала відчувати і біль, і радість, і сум, і депресію... просто відчувати їх, а не відштовхувати і нарікати...

четверте - я захотіла просто любити, безвідносно

п'яте - я прийняла теперішнє і щиро намагаюся попрощатися з минулим. подякувати йому за все і відпустити

шосте - я уявила своє життя через рік і воно мені сподобалося... я просто хочу його мати... і я до нього йтиму... непоспішаючи...

сьоме - я відсьогодні намагаюся негативні думки заміняти позитивними ;) ;) ;) наш мозок думає тільки про те, про що він знає. наприклад - поки ти не знаєш про білу мавпу, ти про неї не думаєш... тепер усе, що мене якимось чином зачіпає чи виводить із рівноваги одразу отримує назву "біла мавпа". від чого мені стає смішно і я одразу переключаюся на приємне...

кожна людина справді може багато. вона може усе... тут важливо просто не думати і не промовляти про те, що це нереально.... бо... кожен з вас помічав, що думка, слово і дія - дуже швидко стають нашою реальністю...

наша свідомість може тримати одну думку - нахай вона буде приємною!!!

мить - це і є життя

наскільки я слабка у своїй силі... чи сильна у своїй слабкості... межу знайти важко... та і чи є сенс у пошуку якось незрозумілих меж...

нестриманість геть вибаває мене з колії... я вже не знаю, де справжнє життя, а де моя вигадка... я все намагаюся перекроїти на свій лад, підігнати під стандарти свого розуміння...

на деякий час мені вдається жити і усміхатися... 10 днів я можу жити без злості, без ненависті, без депресії... потім відбувається якась подія і я знову опиняюся на попередній точці...

розумом я знаю, що не так і чому це відбувається, але я не в силі себе контролювати... я просто стаю несамовитою, нестриманю, дивною сама для себе... мене поглинає якась невідома сила, яка спалює мене зсередини, руйнує усе довкола...

я тоді стаю слабкою настільки, що можу все довести до абсурду...

найгірший мій стан - це апатія... коли після вибуху емоцій мені взагалі нічого не хочеться... мені не хочеться ані думати, ані відчувати, ані мислити... коли все довкола видається безглуздим і недоречним...

але кожен день, зустрічі, фрази, книжки... все це повертає мене до того, що треба зупинитися вже нарешті від руйнації... пора усвідомити, що життя - це мить... що люди поруч - це чудо, що спілкування - це магія, що обійми - це дар, що дитина - це благословіння...

цікаво, а скільки людині потрібно часу, щоб пробачити себе, прийняти себе і довіряти... виявляється - я не можу це зробити швидко... виявляється, що я ношу в собі вантаж минулого... я досі не можу прийняти себе такою, яка я є...

мені здається, що я приношу тільки негаразди і проблеми... що поруч мене всім незатишно і важко... що якби не моя поведінка, не моя енергія, все було б зовсім інакше...

я не можу прийняти події минулого...

але я точно знаю, що мені пора їх приняти, щоб звільнити місце для теперішнього... щоб дати змогу проявлятися іншим подіям...

мені варто кинути вантаж і неозираючись почати свій шлях...

і я кидаю цей вантаж прямо зараз!!!

це пісня...

будувати місто можна навіть вдень
головне зануритись у слова пісень
тихо мандрувати по казкових снах
стукотіти потягом у твоїх думках

можна навіть вдень...

зводити паркани треба крадучись
щоб ніхто не бачив твоїх мокрих сліз
щоб ніхто не думав що боїшся ти
показати душу і свої світи

можна навіть вдень...

руйнувати мрію не спіши прошу
вона може щезнути навіть від дощу
або з талим снігом полетіти вдаль
бо життя без мрії не життя на жаль

Таня Вахненко

free of TV

черепаха у мультику "Панда Кунг-фу" неодноразово повторювала - "випадковості не випадкові"... ця фраза зараз стала настільки уживаною, що так і хочеться сказати, навіть те, що її всі говорять - не випадково ;)

та я не про те... я знову про збіги, чи про те, що людині посилається все у потрібний час... просто це варто зуміти, відчути, вловити...

ось і сьогодні - куди не гляну - життя без телевізора... викинути ТВ на смітник... і я згадала, що своє дитинство прожила без телевізора. мій тато категорично заборонив той "idiot box" у нас вдома і я просто його не мала змоги дивитися. телевізора не було фізично!

були прогулянки, катання на велосипеді, ковзанах, походи в ліс, на річку, баскетбол, футбол, бадмінгтон!!! були нічні посиденьки з гітарою, поїзди... було усе! але не було телевізора!!!

це так прекрасно!!! бо ж рух, справжні емоції, живе спілкування, читання книг, музика, похід у кіно чи театр - це те, до чого можна торкнутися руками, відчути...

хай кожен спробує хоча б кілька днів не вмикати той клятий ящик!!! ось згадала, що на початку нового року почула психолога, яка казала, що цей рік буде набагато легше пережити, якщо люди перестануть дивитися телевізор ;)

до кінця року ще є час!!! то ж уперед!!! починаймо жити наше реальне життя!!!

Be Free of TV!!!

літо швидко минає

мені не віриться, що сьогодні вже 10 серпня... здається ще вчора я прощалася з весною і дякувала їй... а тут уже літо на спаді... літо, на яке я так сподівалася... літо, яке мало мені дати відповіді на мої запитання, допомогти у розумінні себе, ситуацій та людей довкола...

нічого не аналізую... хоча мені було важко рухатися у ритмі літньої спеки... спеки у всьому... а найгірше - спеки у моїй голові...

мої намагання розкласти дії інших по поличках - виявилися моїми намаганнями... я зрозуміла, що витрачені зусилля кудись мене просунули, але чи варто було просуватися так далеко за такий короткий час...

мої втручання і бажання отримати всі відповіді одразу - це взагалі нісенітниця...

А НАВІЩО?

сьогодні я просто хочу бути собою... у своєму настрої... своїх відчуттях і на своїй хвилі... зранку я пила каву і відчувала, який гарний день приходить... і яка я у цьому дні усміхнено-ніжна і жіночна...

поспішати - собі на гірше...
краще просто пройтися пішки
розгледіти літо гаряче
втерти сльози тому, хто плаче
цілувати дитину, друга
незважати на сіру смугу
просто йти собі пішки з душею
поспіх нищить життя ідею

реальність

зараз мені здається, що ти зовсім не реальна.
що ти якась віртуальна... що ти не існуєш насправді.
що ти є тільки у моїй уяві.
ти настільки класна...
тим не реальна...

до чого життя може бути дивним, непередбачуваним і саме тим - класним...
сьогодні у мене настрій перечитування старих листів, спокійні думки про все і ні про що... а також про себе, про те, чому я така, чому я тут, навіщо я...

попри усі мої сумні настрої, я відчуваю, що я можу, що я є і що я потрібна саме тепер, і саме тут...

"будь собою! шукай себе! я буду поруч доти, доки тобі це буде необхідно... чомусь мені так здається... "

чи буду я поруч? думаю, що я є, навіть, якщо я видаюся комусь нереальною... часом я хочу, щоб на мене не зважали, щоб мене просто не було... але ж я є! саме тепер і саме тут...

"смерть і народження
життя
все так дивно і природьо..."

насправді люди бувають поруч, якщо вони не належать одне одному і якщо вони далеко одне від одного... це внутрішнє відчуття іншої людини ніхто не зможе забрати і знищити... ніхто і ніщо, поки є у цьому потреба...

"щоб когось полюбити, спершу треба когось розлюбити..."

може і так... може і варто когось розлюбити, якщо любити не сила... якщо така любов замість радості приносить смуток... якщо це вже не любов, а знущання над собою... якщо серце страждає... якщо ніщо не радує.. якщо людина розчавлена і розірвана на шматки... тоді варто розлюбити... а як інкаше...

краще жити в реальності, навіть якщо ілюзія дуже класна...

хочу прочитати

Сомерсет Моэм "Острие бритвы"
Спенсер "Дочь хранителя судьбы"
Шарли Конран "Кружево"
Урсула Ле Гуин "Город иллюзий" и "Волшебник Земноморья"
Виктор Гюго "Собор парижской Богоматери"
Бэгбэдэ "Любовь живет три года"

і будь-що таких авторів:

Вашингтон Ірвінг, Отто Вейнінгер, Філіп Сідней, Каміло Кавур, Джейм Расел Лоуел, Джош Білінгз, Френк Крейн, Кен Фолет, Джон Фаулз, Бенджамін Тилет, Луіс Дембиц Брендейс, Буаст...

сьогодні знайшла "Місто ілюзій" - почну читати, як закінчу "Крадіжку" Пітера Кері... хоча, маю здатність недочитувати книжок взагалі, або починати читати кілька...

останнє, що мене захопило і я прочитала трилогію без перерви Ізабелі Сови... "Тістечка з ягодами", "Терпкість вишні", "Смак свіжої малини"... Написано було ці книжки від останньої до першої... Я ж читала спочатку другу, потім першу і третю... Думаю, що саме ця послідовність варта уваги... не Впевнена, що якби прочитала спочатку про Малину - захотіла читати далі ;)

випадковості невипадкові!!!

треба читати... це робить життя різнобарвним і дає час на роздуми... от лежу читаю... думка відволіклася і привела до внутрішнього розуміння себе... одна фразу у книжці... спричиняє розуміння чогось давно незрозумілого...

книжку можна перечитати... відкласти... читати, ковтаючи кожне слово... читати повільно... з інтонацією... читати вголос...

книжку класно читати... приємно смакувати... гортати її цупкі сторінки... рухатися разом з нею уперед... відчувати автора і розуміти його манеру написання...

саме стиль змушує нас читати книжку далі, чи відкласти її...

якщо мова легка і тече, наче річка... таку книжку можна прочитати невідриваючись... якщо сюжет яскравий... хочеться читати, йдучи по вулиці, сидячи за кавою, їдучи у метро... стати одним цілим із книжкою...

приємно так читати...

цитата

Тот, кто способен побороть власть инстинкта, сохранить верность взятому на себя обязательству, обратить любовь в дружбу, обретает в союзе душ, сердец и тел счастье, которое с лихвой вознаграждает его за принесенную жертву.

Андре Моруа "Во что я верю"

перфекціоністка

на пошту регулярно отримую лікарську розсилку. і от сьогодні прочитала хто такі перфекціоністи... з першого погляду здається, що взяли таке собі гарне слово "perfect" і охарактеризували певний тип людей ;)

але не так все просто... ці перфекціоністи, виявляється, жахливі люди... жахливі як для себе, так і для оточення...

вони постійно незадоволені собою, відповідно, іншими вони незадоволені ще більше... вони не вміють любити, але при цьому самі постійно вишуковують цю саму любов, ревнують і потребують біля себе когось...

я відчула, що це десь про мене і мені стало страшно... потім я зрозуміла, що те, що я це сприймаю, уже перший крок до вилікування ;)

потім зовсім невипадково знайшла сайт з афоризмами і висловами відомих письменників, де мова йде про стосунки, дружбу, чоловіків та жінок і зрозуміла, що ця перфекціоністська риса просто притаманна жінці...

і мені знову стало страшно... але не надовго...

буду банальною і скажу, що є класика, а є життя... нехай навіть всі класичні теорії, сценарії та історії повторюються, ми ж можемо це змінти, якщо хоча б раз відреагуємо на ситуацію не класично ;)

спокій

так давно не відчувала внутрішній спокій... так давно... від кінця весни... майже два місяці агонії... перемінного настрою... бурі емоцій... негативу і самознищення...

вчора я зробила крок уперед, а сьогодні агонія позаду...

моя усмішка тихо і непомітно сяє на вустах... її видно в очах... цей невидимий блиск присутній... внутрішній спокій і довіра до процесу таки взяли гору над інтригами, образами, самокопаннями, звинуваченнями, злістю і маніпуляціями...

мене більше не чіпають драми і боротьба... мені зараз затишно і природньо...

я віднайшла те втраченне, що було в мені і яке я сама ж зруйнувала, втрутившись у те, куди не повина була втручатися...

чесно?

якщо навіть підмиває щось дізнатися... кудись влізти... стримайтесь... ліпше навчитися чекати... це таке втрачене уміння... чекати... і не пришвидшувати події... все має відбутися природньо... весна після зими, літо після весни... народження після вагітності... воскресіння після смерті... але ніяк не навпаки... треба уміти чекати і у цьому чекані народжується
спокій

просто бути

боротьба... виживання... мета... завдання...

останнім часом мені ці слова стали незрозумілими... дивними для мого сприйняття

сьогодні мені ближчі та зрозуміліші слова: музика, вода, тепло, спілкування, душа, вітер...

слова, що надихають; слова, що наповнені змістом і ніжністю; слова, що не викликають агресію...

всередині вже досить довгий час проситься назовні жінка...

жінка ніжна, усміхнена, яскрава, творча, мудра, щира, спокійна, трохи сумна і мовчазна...

ця жінка всередині прагне розквітнути... проявитися у цьому світі, на світлі...

жінка, яка відкинула боротьбу, думки про виживання, ідею постановки цілей і виконання завдань...

жінка, яка прокидається і радіє сонцю... жінка, яка вдихає аромат квітів та соленого моря... жінка, яка творить... яка насолоджується життям, яка пестить дитя і цілує чоловіка... яка радіє ночі, бо вночі вона перетворюється на богиню кохання і вогню... жінка, яка співає... танцює і вміє гратися...

жінка у своїй суті відчула, що прийшла пора прокинутися... вона жила в мені, але вона спала... спала довго, бо боялася з'явитися такою на світ...

жінка

вона вже усміхається ніжним і ледь помітним усміхом...

зоряне небо...

воно висіло прямо наді мною... таке глибоке... таке важке і прозоре водночас... мерехтіння незлічених зірок створювало відчуття неймовірної радості та смутку водночас... я побачила, як упала зоря... я хотіла, щоб упала ще одна... щоб устигнути загадати бажання... вона упала... я встигла промовити "любо"... , а "в" не встигла ;)

небо і я - створили собою цілісний і довершений образ казки... того, що удень не видно... тільки ніч... тільки чисте небо без електричного світла створює саме це відчуття причетності до чогось незримо великого і чистого...

ніч... небо... зорі... я...

у місті так не вистачає повноти і єднання з природою... у місті губиш себе і сенс усього... без зоряного неба так важко залишатися собою...

лише воно повертає до себе... до серця... вглиб себе...

небо

повне зір

завдання на щодень

вчора мені вислали силочку на білоруський блог... все дуже просто написано, але простота і є тим незбагненим, до чого ми йдемо усе життя...

отож, від учора намагаюся робити щодня:

1. те, що боюся
2. те, що подобається
3. щось для іншої людини
4. щось для майбутнього

вчора ніби вдалося зробити усе ;)

сьогодні ще триває!

12-годинний робочий день

о 4.20 продзвенів будильник... прокидання тривало рівно 9 хвилин до наступного дзвінка будильника... а так не хотілося...

зайшла на кухню, а там - брудний посуд... його звечора забули помити... я зітхнула, але спокійно помила його...

я взагалі люблю мити посуд особливо в гостях... і на роботі... мене це заспокоює і дає можливість відчути себе господинею...

отож, помила посуд, поставила чайник на каву і в душ...

ледь тепла вода... стікає струменями по голому сонному спітнілому тілу... засмаглому і стрункому... апельсиновий гель для душа... шоколадний шампунь... відро холодної води і я готова до сніданку...

насипаючи каву в горня - розсипала її. думка - я ще сплю... ;)

кава з кексом і бананом... смакота...

білі бриджі, кросівки, макіяж, апельсиново-бергамотові парфуми... клас... викликаю таксі...

за 15 хв приїздить зелений мерседес... їду і слухаю щось на зразок Металіки...

з 6.00 зустрічаю гостей з усіх областей України... мова російська-українська... люди приємні, теплі, доброзичливі, з гумором!!!

о 13.00 виїзд на Труханів острів... потрапила до раю!

канапки, сік з льодом... морозиво... басейни... Дніпро... фотосесія з крилами ангела...

о 15.00 - знову мерседес і офіс...

втомлена... іду додому... відсипатися після раю ;)

middle summer

середа
середина літа
15 липня

хочу забути все, що було вчора... все, що було раніше... все, що було взагалі...
хочу почати думати інакше, поводитися інакше, сприймати інакше...

відчуваю всередині себе серце
серце, що б'ється
серце, що живе
живе серце

я стою посеред життя і намагаюся вловити його запах
хочу просто жити усміхнено
бути собою

бути посеред літа
жити літом і його ритмом

сприймати його таким, яким воно є
вловити те, що допоможе себе краще зрозуміти
відкинути думки та враження інших про мене
забути все

рухатися разом з життям
не випереджаючи його і не запізнюючись
жити життя
дихати життям
смакувати

креатив

вчора мені надіслали яскраву доповідь Кена Робінсона про те, як освіта вбиває креатив. останній рік мені на очі потрапляють книжки, фрази, люди, ситуації, які показують мені абсурдність системи в якій ми живемо...

цікава штука - система створена людьми, самі ж люди всередині бунтують проти системи, але цілеспрямовано продовжують у ній жити і їй підігрувати... тримати її на плаву

чи не ідіотизм? чи не дурість? чи не нехтування собою і своїм призначенням?

звичайно, ми ціле життя шукаємо сенс і своє призначення, але, нам було б набагато легше це зробити, якби з дитинства ми не були піддані суворим заборонам, стереотипам, страхам і болям тих, хто поруч...

"... ми всі приходимо голі у цей свій і голій йдемо..." але чому ж протягом життя ми намагаємося накопичувати багатства, які несуть тільки сум... чому ми не збираємо емоції, відчуття, враження, знайомства, нові міста, запахи, смаки, музику, історії, танці?..

чому ми вперто купуємо техніку, машини, одяг, косметику, але нехтуємо людьми, ідеями і своїм серцем?..

ми не слухаємо себе, ми слухаємо те, що каже нам довкілля, суспільна думка... ми прагнемо мати те, що не приносить нам жодного задоволення...

не можуть усі бути професорами... не можуть усі працювати в офісах... не можуть усі їздити на машинах...

той же Сковорода казав про сродну працю... кесареву кесареве... одні творять музику, інші картини, ще хтось чудовий хореограф, а ти - поет...

та на жаль, суспільство не давало можливості заробляти на життя саме тими уміннями, що лежать всередині нас...

може зараз саме той час?!

я відчуваю, що у повітрі витає дух серця і внутрішніх бажань... саме креатив... саме відчуття, думання і усвідомлення мають заступити систему...

треба жити...
просто жити...
мати прості стосунки...
стосунки без брехні та драм...
варто себе відчути...
заради себе самого...

вірші

сім нот... плюс-мінус напівтонИ... три октави... ну хіба хтось може витягнути голосом більше... українська абетка в 33 літери... і все ж люди примудряються писати вірші та творити музику...

сьогодні слухаю вірші Підкаури... він пише Могилевській та Пономарьову... тобто, він їм не пише, він просто пише... а вони його співають ;)

настільки класно слухати різні варіанти виконання... сумний... нестримний... веселий... стьобний... іронічний...

класно до сліз читати Грицька Чубая... відверто співати Ігоря Білозіра... сильно писати музику на Олександра Олеся... унікально відчути Плужника...

шалено створити щось самій... радісно, коли співаєш для когось... вірші можуть бути музикою без нот... музика може бути віршами без слів... почуття можуть бути зрозумілі по очах... сльози можуть стікати по серцю... радість може бути тихою...

так дивно

справді... так дивно, коли проходить день і вчорашні емоції та відчуття видаються такими незрозумілими... такими безпідставними... все, що вчора здавалося крахом світу - сьогодні просто виглядає безглуздим і навіть не вартим уваги...

так дивно...

коли сьогодні я, навіть усвідомлюючи розумом усю абсурдність, все одно усміхаюся і хочу жити...

коли сьогодні, я роблю те, що хочеться... я просто насолоджуюся днем... хоча я втомлена... аж надто... втомлена фізично... але душа піднесена... душа летить... душа живе...

справді... так дивно... що слухаючи пісню вчора - вона змушувала душу плакати... сльози самі текли по обличчю... сьогодні ця пісня просто фон... так - вона сильна, потужна, відверта... але я не плачу ;)

таки дивно все з тими емоціями... з тим серцем...

мені здається, що людина насправді народжена для щастя... просто коли накопичується негатив... негатив, який не вивільняється... тоді, будь-яка дрібничка може порвати на шматки... довести до зриву...

тому я радше плакатиму частіше... частіше кричатиму і проявлятиму негатив, аніж збиратиму його всередині себе...

хоча, я не впевнена, що перестану дивуватися ;)

втома

втомлена я...

втомлена від надуманості, втомлена від слів і від сліз, від жалю... втомлена від недосипу, від одноманітності, від безвиході... втомлена від самотності, від людей, від себе... втомлена від браку і від надміру емоцій... втомлена від бездіяльності, від ритму, від страху, від образи... втомлена від злості, від минулого, від думок... втомлена від туги, від жаги, від повторюваності...

я втомлена...
сьогодні
зараз
у цю мить

втома розлилася по мені, як річка... вона захопила мене у полон і несе... я піддалася втомі і просто у ній перебуваю...

я - втома
сьогодні
зараз
у цю мить

дощ і все, що з ним пов'язано

люблю дощ... коли краплі - такі великі, такі, спочатку, поодинокі летять звідкись згори прямісінько на тебе... люблю, коли вдається між цих величезних крапель залишитися сухою ;)

обожнюю, коли дощ починає йти швидше і швидше, і, спочатку з'являються сліди на одязі, відчуття чогось мокрого на обличчі, голих руках... коли краплини перетворюються у потоки води, що стікають по волоссю... коли з кожною секундою починаєш намокати і, врешті, стаєш як хлющ... стаєш мокрою вщерть...

дощ піднімає настрій і створює відчуття чистоти, і початку чогось нового... дощ разом з громом виглядає потужніше, а коли крізь небо прориваються відблиски блискавки - навіть стає лячно... тоді хочеться заховатися кудись... лягти на підлогу і бути в темноті цього дощового дійства...

дощ - це сила! дощ - створює певне єднання людини з природою! дощ - допомагає відчути щось давно не відчуване чи забуте...

люблю дощ... люблю воду... люблю мокнути... люблю знімати з себе мокрий одяг... люблю одягати суху сорочку і теплі шкарпетки... люблю пити гарячий чай... люблю грітися біля вогню... люблю грітися в обіймах...

і все це - дощ...

щирість

знати правду - не завжди добре... принаймні так кажуть ті, хто намагається оберігати свій страх висловлювати правду іншим...

люди такого штибу мають внутрішній страх перед змінами, які несе висловлена правда... їм краще брехати і жити потайки, аніж сказати правду...

правда для них - це образа іншої людини... правда, на їхню думку - ранить...

а чи не ранить брехня?! бо ж правда, все одно стане відомою...

а може краще навчитися говорити правду, нехай вона і зробить боляче?! але ж тоді не буде подвійного ефекту - брехні, замішаної на страху і остаточній недовірі...

правда ранить! так! я знаю!

але біль від цієї рани компенсується щирістю і відвертістю! принаймні я готова на щиру правду! аніж на замасковану під благодіяння брехню!

страх людини - ось що спонукає мовчати і не говорити правди!

страх перед змінами! бо, зміни ж можуть бути кардинальні й безповоротні...

звичайно, можна поглянути на це з іншого боку - ми нікому нічого не обіцяли... ми нікому нічого не винні... це наше життя... і ми у ньому можемо брехати...

але ж не собі?!?!?!

уся брехня іншим - це, насамперед - брехня СОБІ!

я боюся зробити собі боляче - ось чому я БРЕШУ!

саме внутрішній страх штовхає нас на такий вчинок... страх, що нас не зрозуміють... страх, що на нас не так подивляться... страх, що, врешті-решт, можна лишитися самому...

тому брехати - це так природньо... бо це ж нікому не шкодить... (читати іронічно)

всі вже звикли, що їм брешуть чоловіки, жінки, діти, друзі, співробітники...

брешуть усі - то чому я не можу?!

а як спробувати!!!???

а як спробувати стати відвертим перед собою... а як пробувати стати щирим стосовно себе...

а як спробувати!!!

одна

коли я одна - я щаслива! коли я одна - переді мною відкритий увесь світ! коли я одна - мені радісно і спокійно! коли я одна - мені нікому нічого не треба доводити! коли я одна - я можу все!

не відчувати когось поруч - дає силу вірити у себе і свої сили! не мати когось поруч - дає стимул і впевненість у собі! не бути з кимось - це можливість покладатися тільки на себе!

коли хтось поруч - хочеться, щоб життя і дії були на двох! коли з кимось разом - віриться, що це "разом" - спільне! коли не сама - відчувається, що взаємність взаємна!

та, коли хтось поруч, а дій на двох нема. коли хтось поруч, а в це "разом" - не віриться. коли з кимось, а взаємності не відчувається...

запитання?

то я сама?! чи я з кимось?!

я відчуваю свою силу?! чи я хочу, щоб моєї сили вистачало на двох?! чи я відчуваю силу того, хто поруч?!

і що відвертіше?!

бути самій чи бути самій, з кимось поруч?

і що не так болить?!

самотня ніч, чи ніч в обіймах того, хто не з тобою?!

що обрати?! як жити?!

слова, як реальність

мудреці кажуть, що людина має промовляти тільки добрі слова... і, таким чином творити своє майбутнє...

перевірила - працює ;)

але я також зрозуміла, що сама здатна отруїти своє життя тими ж таки думками, словами і вчинками...

не маю бажання казати, що літо дурне, але так чомусь сталося...

життя приносить щось таке, з чого варто зробити висновок, щось зрозуміти і знову забути ;)

намагаюся боротися зі своїм минулим, а точніше, з собою минулою... з собою, яка робила щось, на мій сьогоднішній погляд - не так... правда тоді, це "не так" - було вершиною бажання!!!

сьогодні ж ця вершина - причина стресів та неврозів... потім приходять думки, що це мені урок за те-то...

але світлі миті не полишають мене і я продовжую сміятися з того, що можу ось так впасти в депресію... ні з того, ні з сього... просто впасти в пригнічений стан і у всьому бачити понурі кольори... окрім того - я реально не вмію змовчати і мовчати!!!

слова просто зриваються з вуст і в результаті виходить така нісенітниця, така дурня, що самій противно...

намагання стриматися, намагання думати про добре, намагання сприймати життя, як ще один день - даються важко... я б сказала, надто важко даються...

тут всього не опишеш... та і не варто говорити про погане ;)

до того ж, погане сьогодні - може стати добрим завтра ;)

і те, що теперішня любов трансформувалася, може завтра стати проявом чогось інакшого... якоїсь зовсім незвичної любові чи чогось іще...

єдине, чого бракує - простої підтримки поруч... простого плеча... просто людини поруч...
людини, що допомогла б пережити це літо...

довіра

важко, що нема довіри,
що розбите тіло,
що душа, як шмата,
на вітру порвата

що боротись треба
навіть без мети
далі треба жити
навіть як не ти
будеш поруч мене
бо життя моє
ти живи для себе,
лиш лиш не так, як є...

маска

так цікаво... помітила, що чим більше контролюєш щось, тим воно впевненіше вислизає з рук...

коли життя підлягає контролю... коли кожен вчинок, думка чи порух голови робиться заплановано - я виглядаю смішною і дурнуватою...

моє таке поводження зумовлене тим, що я вигадала собі сценарій і почала за ним жити... одягла маску... перетворилася у робота... робота, яким контролює запрограмований мозок...

відчуття - не з приємних!

настрій - нестерпно-важкий!

а все тому, що моя душа знову стала заручником холодного мислення...

душа віддала свої права чоловікові на ім'я - мозок

ніжна і тендітна жінка перетворилася на жорстоку стервозну бабу... незадоволену життям, собою і всім, що поруч

уява малює жахливі картини того, чого немає... зв'Язки виголошують слова, нічим не підкріплені, рухи скуті та механічні, без тіні емоцій

знайшла у цьому позитив ;)

тепер я злюся на себе! і це приємна знахідка!

злюся і при цьому не відчуваю вини ;)

але ж злість - це також емоція!!!

***
тільки б маску скинути
тільки б лишити умовності
тільки б мовчання притишити
не видавати голосом

тільки б себе не втратити
збирати по-крихтах паузи
тільки б навчитись стримання
щоби життя не вбивати

зі скайпу

1.
усе не так, як звичайно
це правда
у мене дуже змінилось життя
страшенно
і я вже не та
аж надто
все таємниця
ну
хоч це не буденно
;)

2.
я нічого не маскую
я просто живу
зі своїми емоціями
і відчуттями
до безтями
і недоспаними ночами
зі сльозами

3.
правда буває гіркою
але це ж не причина для суму
не перетворюй життя на думу
чи в задуму
не малюй в уяві візерунки
і не пий чужого трунку
все - дарунки

червень закінчився?

літо... червень... таке намисто емоцій та відчуттів за такий стислий строк - не відчувала давно... а може і ніколи...

стрес, гіркота, біль, образа, страждання, злість, ненависть, туга, любов, шал, жага...

знову образа, злість, сарказм...

ніжність, стриманість, спокій, радість, усміх...

безсоння, довгі розмови, брехня, самокритика...

і знову радість, легкість, впевненість, щирість...

***
цей перший місяць літа...скінчився непомітно
ця спека у стосунках - від бійки до цілунків
так складно зрозуміти, куди брехню подіти
як жити й відчувати, коли душа у гратах...
що думати й чинити, коли минуле змито
чи серце нам розкаже враз,
де радість і кінець образ?

ілюзія

захотілося написати тобі

думаю, ти знаєш, що я думала тільки про тебе у ці миті

насправді я відчуваю, що ти підірваний і я також

і що подорожі - це для нас

я проживу це маленьке життя, це літо... може щось зміниться і в тобі, і в мені...

може ти відчуєш, що жінка, яка поруч тебе - це те, що тобі справді потрібно

може я відчую, що чоловік, який поруч мене - це те, що мені справді потрібно

все може бути

але знай точно... що є спільність душ...

є те, що не пояснюється словами

може мені не варто це писати... може це емоції

може я все це вигадала собі...

бо внутрішній біль... він присутній... він є... і реальність, вона відмінна від відчуттів... та...

я просто тобі пишу... нехай це буде лист не від кого

лист, який просто знайшов тебе у цьому світі

лист з неба...

слова, як дощ...

який випарується з першими променями сонця

нехай

сьогодні зранку знову захотілося писати ;) мовчання і внутрішнє спогладання таки дали результати... нехай важко, нехай боляче, але я зрушилася з точки, на якій стояла і боялася її залишити...

пройти щось, закінчити, усвідомити і піти далі - це так цікаво!

знаю, лячно, але ж і цікаво!

сьогодні я відчула, що йду по вулиці і собі подобаюся... щось роблю і радію за себе, спілкуюся з людьми і відчуваю, що це їм потрібно!

мене захопила відвертість
мене дивує поведінка людей
мене надихає моє серце

коли якась справа завершена - її варто відсвяткувати! так кажуть ;)
коли є внутрішнє бажання щось зробити - це робити варто...
коли думки рояться - їх необхідно трансформувати...

вигладає узагальненим? нехай ;)

але я це пишу - бо я це випробувала на собі...

життя - танець

я співаю... я вся співаю... іду по вулиці - співаю вголос... сиджу в офісі - співаю мовчки... кожна клітинка мене - наповнена музикою і віршами...

я - пісня

ступаючи землею - відчуваю, що мої рухи схожі на магію... я не просто йду - я танцюю

я - танець

величезні краплі дощу падали на мої руки... я стояла у вікні - простягнувши їх до неба і ловила краплі...

я заплющила очі і відчувала, як вода стукає по руках, робить їх мокрими і стікає крізь пальці...

я вмила своє лице дощем і відчула себе частиною незбагненого всесвіту...

я - дощ

мені байдуже що робити, мені лиш би з тобою...

я і ти - ціле

бажання усміхатися, світитися, творити, радіти і сумувати

я - людина

В небеса замріяні кроки

Am       F        C   E
В небеса замріяні кроки,
А в солоний океан сльози.
Я би міг тебе кохать, доки
Сніг років не забілив коси.

Приспів 1:
G  Am                 F               C E
 Але ти не та, але ти не та, ти не та.
 Але ти лети, але ти лети, ти лети...

І хай скрегочуть пліткарі всюди,
Білобокії рябі сороки.
Хай душа болить і рве груди.
Я себе не запитав: "Доки?.."

Приспів 2:
...Буду я таким, буду я таким, я таким доки?
Але ти лети, але ти лети, ти лети в далі.
На устах печать - буду я мовчать, я мовчать в докір.
Але ти лети, але ти лети, ти лети в далі.

І хтось незримий жартома просто
Десь колись ховав моє щастя.
Я дарую тобі мрій простір,
Щоби в ниточці надій прястись.

Приспів 1  (x2)

Богдан Ільницький

потенціал

ніколи не вчила німецьку, ніколи не розмовляла нею і не стикалася надто тісно... щойно перекладала програму семінару, де була написана посада людини і місце її роботи... я переклала, а вже потім зрозуміла, що то німецькою...

можливості людини справді безмежні...

якщо людина щось прагне - вона може це здійснити...

найважче, але найпростіше - почати з себе... зі своєї поведінки, вчинків, свого мислення...

ти щось робиш не так, як звик мозок - і він починає дивуватися... що відбувається?

24 години інакшого поводження - і звичка діяти саме так - зникає...

часто чую і сама кажу - я така! ну от я така... і що?

це не я така - це мене такою зробили люди довкола, люди, які мене виховували, навчали... вони передавали мені свої стереотипи мислення і поведінки, які тепер аосціюються зі мною...

але ж та, якою я народилася і можу бути - і те, що я зараз - це просто відрбраження світу довкола мене...

ну а як повестися інкаше, а ну як подумати інакше, а ну як сприйняти інакше, відповісти інакше, одягтися інакше...

зробити не так, як завжди...

і це завжди, ця схема життя одразу перестане крутитися по спіралі...

життя одразу змінить свій плин...

я сама дивуватиму себе і дивуватимуся, якою можу бути різнобарвною і живою...

я можу радіти, я можу стримуватися, я можу просто бути, просто мовчати...

я таки можу!!!

образа

таки вирубити мозок - класна штука! кайфувати від миті - просто надихає! любити без очікувань - шалено радісно!

вирубити мозок хочеться назавжди! ця зараза настільки отруюює життя і руйнує цілісність, що описати це словами справді несила...

всесвіт нам дуже вчасно дарує сюрпризи... нехай вони сумні, болючі... нехай ці сюрпризи ранять... та, насправді ранимо і руйнуємо себе тільки ми самі...

мене образили? нічого...

мені болить? це моя провина...

я сама змушую свій мозок ятрити рану, яку сама ж і створила...

жити миттю - це так відверто! відверто перед собою!

мріяти і жити ілюзією - це така глибока брехня собі!

чогось хотіти і вигадувати заборони - це страх і умовності... це страх зробити щось не те... за що осудять інші...

благаю - осуд інших - їхня внутрішня рана... бо вони самі стільки разів боялися щось зробити... вишуковували причини і суспільні заборони... а тепер ця рана і цей біль змушують їх осуджувати тих, хто не злякався...

але зробити, а потім шкодувати - також не вихід... якщо робиш - то без жалю... якщо зробив - то цей страх подолано...

головне, щоб саме бажання не виявилося ілюзією, досягнувши якого, отримаєш гіркий присмак і спустошеність...

страх не дає нам брати відповідальність за себе і свої вчинки... ми самі вигадуємо мораль, етику і традиції, щоб прикрити власну нікечемність і безвідповідальність...

я відповідальна тільки за себе...
я відповідальна тільки за свої вчинки...
і за все, що зі мною відбувається відповідальна тільки я сама...

геть слово "обставини", "життєва ситуація", "образа", "брехня", "зрада"... це - умовності!

я готова відповідати за себе сама!

Гнів - любов навиворіт

коли не любиш людини - гнів не є оправданий... і чи варто гніватися, якщо немає любові?.. любов і гнів - вони просто дві сторони однієї монети... знаю по собі, коли я гніваюся, це не тому, що я не люблю... це не тому, що маю противний характер... я гніваюся, бо відчуваю, що людина, яку люблю усім серцем - витрачає своє життя, а не живе його.... не радіє, не сумує, не свариться... а все через шаблони виховання, шаблони сприйняття, шаблони мислення... і, як результат, людина вважає, що вона така... що це саме вона... але ж це не так...

подивіться на людей довкола!!! вони всі живуть сумно, однаково, беземоційно... вони плекають мрії, замість того, щоб жити сьогодні... вони створюють ілюзії... замість того, щоб робити те, що відчувають і те що хочеться...

антагоністами любові є апатія і байдужість...

коли я бачу в очах у людини байдужість, коли людина незадоволена і пригнічена.... тоді любові немає...

вона або зникла, або її просто не було

напевно найсильніша довіра і повага може бути серед друзів... тільки друзі нічого не хочуть взамін, тільки друзі завжди готові прийти на допомогу, тільки друзі можуть порадіти, коли добре...

бути коханцями - важко, бо тут передбачається взаємність
ще важче бути чоловіком і дружиною, бо тут само собою люди вважають, що їм хтось щось винен...

треба бути собою... треба відчувати себе... треба вірити собі... треба залишатися щирим... треба помилятися... треба довіряти...

нехай слово треба і недолуге тут... але цього варто прагнути...

цілісність тільки тоді народиться, коли житимеш без підозр, без ламань себе, без зашореності...

коли з роками не старієш, а ростеш... коли не плекаєш в собі страхи і безвідповідальність... коли живеш, коли ризикуєш... коли не намагаєшся підкорити собі інших...

мені сказали, що повага і довіра в сім'ї - це дитинство...

ну і нехай... а я хочу просто любити.... а я хочу довіряти... а я хочу разом усміхатися і плакати... я хочу залишатися собою і знати, що моя самість нікого не робить апатичним... що і я не кпиню з коханої людини, бо вона мені не байдужа...

гнів - це не ворог любові
гнів не заперечує любов

це просто інша емоція ;)

втеча

фраза на вулиці "мой мальчик" - у розмові між жінкою і чоловіком ошелешила мене і змусила задуматися, а чому чоловіків навколо так мало? їх можна порахувати на пальцях однієї руки... чоловіків у такій величезній країні? їх нема...

просто хлопчики так і залишаються хлопчиками, вони старіють, але не виростають у чоловіків... чи ви де бачили, щоб такий одружений хлопчик мав сили жити із жінкою, а не з жінкою-мамою??? вони втікають від справжніх жінок, як від вогню і шукають собі прихистку у тих, які їх мають за хлопчиків.... боляче дивитися, коли дорослий симпатичний чоловік так і залишився недорозвинутим хлопчиком... який не бере на себе відповідальності, який шукає причини, а не засоби, який не вміє по-справжньому віддаватися почуттям, який не може бути на рівних із жінкою... хлопчикам треба мами і вони їх знаходять... навіть якщо їм набридає одна жінка-мама, він все-одно знайде іншу, таку ж саму...

поки чоловік не виросте у чоловіка, поки він не навчиться брати за своє життя відповідальність, поки він не зуміє полюбити жінку і бачити в цій жінці саме жінку, а не маму... поки він не перестане культивувати образ мами в собі, він залишатиметься хлопчиком, якого так і називатимуть - "мой мальчик"... і йому від цього буде добре і комфортно...

але ж це втеча від себе!! втеча від свого внутрішнього світу!!! втеча в утробу до матері...

а такого в природі не буває...

жінка-мама, завжди буде плекати у ньому цього хлопчика, буде забивати його справжню чоловічість, буде мамою... і вона ніколи не стане жінкою... жінкою, якій потрібен чоловік...

хлопчики потрібні тільки мамам, як і мами потрібні лише хлопчикам...

цілісність

"Трансформация приходит как смерть — тогда, когда наступает время.
Как и смерть, она переносит вас из одного измерения в другое."

мої спроби говорити тільки про те, що я пережила, відчула і усвідомила, здаються вдалими... у тому плані, що я не з'їжджаю на теоретизування, а намагаюся прочитане прикласти на своє життя... на те, що пройшло крізь мене саму і стало мудрістю...

слово досвід - банальне... бо саме він заважає сприймати дійсніть без зашореності та порівнянь...

досвід - не дає чути себе, чути іншу людину...

досвід складає усе в узагальнення і шаблони...

люди і життя - це чудо... це непізнання... це таємниця...

святий бунтар сказав: "не слухайте те, що я вам кажу, це мій досвід, а не ваш..."

несподівано для себе, моє життя стало схоже на життя дитини, у якої немає минулого, немає досвіду, немає думок... є тільки чисте сприйняття дійсності та відчуттів...

біль, образа, гіркота, безвихідь, страх - їхнє повне відчуття і прийняття - допомогли прийти раніше невідомому відчуттю безвідносної любові... любові чистої і всеохопної...
відбулася зміна мене.

я померла і народилася знову...

День

Як же мені тебе привабити?
Вроду до тебе в переходах не віднайти.
Знати принаймні хто є ти, де ти,
Потім вагатись підійти чи не підійти.

Скільки питань,
Заморочених зізнань.

Як же тобі мене пробачити?
Правду серед брехні так важко побачити.
Люди продовжують судачити,
Яка різниця винен я, чи ти?

Нам би відкинути образи і далі йти,
Образи і далі йти...

Приспів:
Настане той день,
Зберу я у віхоть солому пісень,
Позичу десь сили,
Щоб тії слова за живе вас вкусили
Настане та мить: летить і розтане усе як і в мить.
Настане той день...
Настане той день...

Як заховатися від заздрощів?
Як обійти нам каббалу зоряних борщів,
Щоб не заляпали лайна дощі?
Не перешло на х зна що золото душі.

Доле моя, може інший, може я
Може інший, може і я...

усвідомлення

якщо чоловік бреше одній жінці, він може брехати й іншій... не можу пояснити дій людей, які відчувають одне, а роблять і кажуть протилежне... які, ніби-то своєю любов'ю, зазвичай руйнують життя собі і життя тих, що поруч...

коли людина ховається за пояснення, розумування і відверто замовчує правду від себе - від таких людей треба тікати подалі... ці люди здатні отруїти довкілля...

коли людина, якій довіряєш, постійно бреше, то правда стає болючіша в рази...

слова і музика

відчуваю кожну частинку себе... руки, серце, щось коло серця, голова, очі... відчуваю всередині себе щось таке, чого описати геть не описати... щось таке, чого неможливо вловити, тільки сльози, що накочуються на очі та недосказаність, що підкочується до горла, але там і застрягає....

словами, кажуть, важко описати стан і відчуття, але ж чому пісня ДДТ "Дождь", пісня Мітяєва "Лето, это маленькая жизнь"... викликає стільки емоцій????? Звідки вони, якщо слова майже нічого не описують?!

а може тут важить музика?

може саме завдяки музиці, слова набувають того яскравого і довершеного змісту, який викликає емоції... який змушує плакати, а разом зі сльозами, відчувати, що є серце і є душа...

музика доповнює і створює повноту...
музика живить і оживляє слова...
музика, як вода, що стікає віршами в серце...

а може, словами все ж можна описати те, що відчуваєш?

finita la Весна

ага... так і є... у понеділок прийде Літо...

але Весна була чарівна, невимушена, зваблива, щодня інакша, яскрава, самобутня, відверта, з новими ароматами, кольорами... зелені було донесхочу і зелень міняла забарвлення кожну мить

ночі минали так швидко, що не встигалося заплющити очі... дні тривали, здавалися, довго, бо дочекатися зустрічей було несила...

Весна принесла усвідомлення себе, єднання, цілісність та відтинання старих споминів... переживань та емоцій...

сьогодні я сама, моє життя, минуле і майбудтнє сприймається простіше і змістовніше... це все не просто часові виміри, це усвідомлення себе у них...

я полюбила мить, я зробила спробу себе розуміти, я захотіла чути і розуміти інших... поки тільки захотіла, але ще не навчилася... як дитя роблю перші кроки до свого внутрішнього світу... до своєї глибини...

весна прощається зі мною... чарівник Травень вже передає свої володіння майстрові Червню... таке відчуття, що моє минуле за цю весну пролетіло так швидко, як у казці про 12 Місяців... усвідомлення мого життя і мене у ньому...

я дякую тобі, Весно...
мені було добре в тобі...

і знову голос

віртуальність зникає тоді, коли чуєш реальний голос людини... тоді сприйняття наповнюється емоціями співрозмовника, тоді ти чуєш, як людина з тобою розмовляє... з усмішкою, швидко, розважливо, награно, відверто...

це можна відчути тільки почувши голос...

голос - це музика...

музика, що створює настрій, заряджає, надихає чи викликає спомини...

голос - це магія...

магія, яка дарує відчуття щастя, смутку чи агресії...

голос може багато... голос може майже усе... голос навіть може допомогти намалювати образ співрозмовника, колір його очей, стиль, зріст...

спробуйте, вперше почувши людину по телефону, уявити її... охарактеризувати... оживити...

станьте магом самі, лише завдяки голосу іншої людини...

смаки

такий дивний день... день усмішок, гіркоти, саморозуміння, зустрічей, напружених розмов... але зовсім випадково, ну, як у нас трапляється, її пригостили полуницями і бананами... вона поклала їх у холодильник і забула...

під вечір навалилося... і... , щоб розфарбувати життя, вона мистецьки помила червону соковиту полуницю, виклала її на блюдо, доповнила її жовтим солодким бананом і налила у склянку білого сухого вина...

смак полуниці на язиці.... присмак солодко-кислуватий... ковток білого вина ...мммм... смакує... залишається на внутрішніх стінках фініковий солодкуватий смак...

банан з полуницею нагадують смак коктейлю... молочного, але банан зеленкуватий, тому вони майже зливаються, та все ж доповнюють одне одного...

зараз у роті смак білого вина, червоної полуниці і зеленого банана... приємно... вишукано... гармонійно...

дуже смакує полуниця з шампанським....

робиш з полуниці кашку і заливаєш солодким шампанським.... п'єш через трубочку... смакотаааа....

а якщо спробувати замість солодкого шампанського - Брют, але додати у цей коктейль банан... але стиглий... ?

приємний вечір, нехай навіть напруження ще не минуло... нехай навіть попереду невиконані завдання... нехай... але саме ця мить... мить бананово-вонно-полунична мить - вона її! така смачна і довершена мить... мить, коли їй хочеться писати, хочеться по черзі пробувати фрукти і запивати їх вином... мить, коли не думається про те, що попереду і позаду... мить зі смаком білого-червоного-і-зеленого....

дивно так

друзі повертаються і повертаються приємні спогади з минулого...

кажуть, що жити минулим - не варто... погоджуюся... погоджуюся доти, доки минулі спогади приносять біль, розчарування, роздратування і неспокій...

коли ж спогади пробуджують сонце, ніжніть, віру та виринають на устах усмішкою - це просто невимовна радість...

сьогодні отримала лист, де, виявляється, хтось має мої старі записи на касеті і часом їх навіть слухає "завари мені чаю, мала..." де пам'ятають, що колись у мене ночували і засинали під альбом Vangelis... під нього і досі засинають...

хтось пам'ятає слова з моєї пісні і вважає, що це шлягер "слухай ти, перелітний птах..."

хтось без слів просить заспівати і я знаю, що саме хоче почути ця людина... "ти подобаєшся мені", "світять зорі неозорі", "вставай сонце"...

так приємно і незабутньо від того, що той час був... що він дарував саме такі зустрічі, приводив у моє життя саме цих людей, давав змогу втішатися їхньою присутністю, спілкуватися і ставати частиною їхнього життя...

так млосно переживати ті ж самі відчуття від ситуацій, від розмов та зустрічей...

так радісно розуміти, що сльози, які зараз течуть по щоках - це сльози радості та нестримною любові... до життя, кожної окремої знаної мною людини, до Бога, до себе, врешті решт...

багато не треба

вона, як злива - освіжає, пронизує до самісінького серця, дає відчуття повноти і причетності...

її довго чекають, але її багато не треба

вона захоплює, але, водночас, створює певне відчуття, що ти вже сам собі не належиш... що вона поглинула тебе всього і повністю... занурила тебе в себе цілком...

спрага до неї загасає з першими ж краплинами і відчуттям того, що ти мокрий вщент...

її багато не треба, а бути з нею довго стає важко...

ЗЛИВА...

інша

вона щодня проходить повз дзеркало і зупиняється, щоб розгледіти відображення, що дивиться на неї...

щоб знайти щось нове, щось невловиме, що є тільки сьогодні і може більше ніколи не повториться...

вона стоїть і розглядає колір своїх очей

її очі можуть бути зелені, сині, сірі, карі, світло-зелені з темним зеленим обідком...

вони змінюють забарвлення від настрою, одягу, кольору неба, емоцій, людей, що поруч...

вона вдивляється в зморшки на своєму обличчі... так дивно, але одного дня їх стає більше, а іншого - їй здається, що вона стала молодшою...

вчора вона була втомлена і байдужа, а сьогодні вона ніжна і грайлива

вона намагається прочитати, що у її погляді... що у її душі...

вона говорить сама з собою і намагається вловити реакцію... ледь помітну реакцію на свої слова... таким чином вона вивчає себе і вчиться себе розуміти...

насправді їй притаманна ніжність та дитячість

це стан її душі, її відвертості та простоти

коли ж гору бере стан розуму - вона нестримано жорстока і невпізнано егоїстична... її не варто зачіпати і її не сила зупинити... вона руйнує усе довкола і руйнує себе зсередини...

нещодавно вона зрозуміла, що відкинувши обрАзи - можна побачити щось нове, побачити вихід, віднайти ідею...

образа - робить її слабкою і некерованою...
усмішка - дає їй наснагу і дарує внутрішній спокій

де її більше? де її більше справжньої? де вона справжня? хто вона?

головний біль

біль був настільки сильний, що вона не відчувала ані ніг, ані рук...

таблетка аспірину не допомогла. вона закинула в себе ще якусь зелену пігулку і лягла на ліжко... лягла і змусила себе зануритися всередину себе... спочатку всередину голови - там було чорно, потім всередину серця - там почала проявлятися зелень...

вона спробувала викликати в своїй уяві його образ... спершу він був нечіткий, розмитий... потім вона побачила ситуацію, коли вони востаннє бачилися... він напівлежачи на диванчику, вона - на великому ліжку схрестивши ноги... його ноги лежать також на її ліжку і вона їх обіймає, при цьому розповідаючи щось...

потім вони вже в запалі цілуються і скидають одне з одного одяг...

далі...

вони сидять на підлозі в колибі та намагаються дивитися кіно.... раптово для неї він поцілував її... потім вдруге... поцілунки здалися такими терпко-солодкими, що вона не змогла не відповісти... поцілунки вабили і розпалювали її. вона незчулася, як стояла роздягнута посеред кімнати і вся тремтіла від бажання цілувати його ще і ще... від бажання відчути його усього... повністю і глибоко...

далі вона почала згадувати усі свої відчуття, коли її хто-небудь цілував...

поцілунки були різні: міцні, глибокі, шалені, палкі, нестримні, ніжні, холодні, впевнені… непевні…

емоцій деяких вона навіть не змогла згадати

вона точно пам'ятала, як цілувався він (10 років тому і зараз). тоді невпевнено, по-юнацьки ніжно, тепер жагуче і звабливо

вона пригадала свої відчуття, коли до неї вперше доторкнулися чоловічі руки - вона просто танула і стікала крізь них

вона пригадала, коли її вперше поцілували... о! вона це дуже добре пам'ятає...

далі вона шукала у собі відчуття не тільки від поцілунків, а взагалі, від її стосунків з чоловіками...

що вона відчувала, як вона реагувала... з ким вона була... що почувала до них...

біль стихав, але почала з'являтися слабкість у тілі та внутрішній холод...

біль рівно на півголови... біль, який приніс страждання та насолоду від поцілунків...

потім вона захотіла про усе це написати... і, о диво! як тільки останні рядки буди закінчені - біль минув!!!...

вікно навпроти

вона стояла на кухні і пила чай... стояла з горням біля вікна і смакувала його... чай був гарячий, тому вона сьорбала його малюсінькими ковточками, щоб не обпекти язика...

вона стояла, опустивши очі і видивляючись у своє зображення у чорному дзеркалі чаю...

раптом вона різко звела погляд і побачила навпроти у вікні його... він стояв у відчиненому вікні і дивився просто на неї... дивився без усмішки, але усміхався очима...

він у вікні навпроти? це неможливо? між ними відстань... відстань у кількасоткілометрів

але ні, це був він - такий справжній, світлий і захоплений спогляданням її, як вона п'є чай, заглядаючи у горнятко, як вона про щось думає, запиваючи ці думки солодким чаєм з лимоном...

це відбувалося з ними у будинку-колодязі, у центрі міста...

вона пила чай на другому поверсі, а він дивився на неї з вікна навпроти...

голос

може це самозакоханість, але, коли я слухаю свій спів - у мене мурашки по шкірі...

коли я слухаю, як я співаю - у мені пробуджується безліч емоцій, настроїв, спогадів, запахів, облич...

цей голос - вібрує, тремтить, надривається, скочується від високих до найнижчих і найглибших нот...

у цьому голосі туга, розпач, біль, ніжність, сум, морок, зваба, гармонія, всеохопність і зачарування...

заплющені очі, нездале і недбале виконання на гітарі, але голос - він пробачає все... заради нього можна сидіти цілу ніч, напівсонним, майже п'яним, але сидіти і слухати... до нестями, до несхочу... поки не переслухаєш все... поки не переспіваєш, або не почнеш співати сам.

цей голос не можна забути... він не залишить байдужим... він пробудить щось таке, про що давно забув...

голос...

перемога

якщо не залишити поразці жодного шансу - перемога неминуча

нічого

... нічого не скажеш і я не скажу
і мрію крилату, як пташку зв'яжу
зустрінусь - не стану, осліпну - не гляну
пройду без усмішки, пройду

як можеш ти вірити звукам, словам
дай руку, ходім в мою душу в мій храм
на чистім престолі зі слів із крові
горить моє серце, палає

і ти, наче янгол, схилився над ним
на цілий на всесвіт над серцем одним...

Леся Герсим'юк

"обыкновенное чудо"

цей фільм - з Янковським і Купченко - мене захоплював завжди і постійно... я взагалі люблю цих двох акторів. їхня сила, енергетика і глибина - чіпали найтонші струни і викликали дивні емоції...

Янковського сьогодні не стало...

смерть, як чудо?

сонний настрій

що тут ще додати ;)

при цьому важливо не напружуватися і отримувати від свого стану повне задоволення... нехай це когось і дратує... та, коли подивитися довкола - так усі ж реально сонні...

це сонний тиждень... це сонний і самогазлиблений настрій... це середа - середина тижня...

мить

день минув... відчуття втоми і купа роботи попереду...

що далі?

хочеться прогулятися вулицями... довго йти... зробити ковток вина... напевно білого, або краще віскі, щоб відчутніше...

так і зроблю

все, що минуло - було не зі мною...

все, що попереду, ще не зі мною...

приємно жити мить

навіть, коли втома, купа роботи і серце стукає від надміру кави...

живу

p.s. а букви у слові мить, виявляється, на клавіатурі поруч (так захотілося їх тісно-тісно написати, щоб мить стала відчутнішою)

слова

я, емоції, настрій, відчуття, життя, жінка, народження, смерть, чоловік, барви, дитина, дощ, любов, люди, БумБокс, Океан, аромат, бажання, весна, вічність, гітара, день, дитинство, думки, звуки, квітень, квіти, лінь, мова, молодь, мудрість, музика, мінімалізм, розмова, розум, світ, секс, серце, сила, смак, сон, тіло, усміх, хмари, хочу, чай, час

бути простим

слухатися свого серця
бути простим...

але ж "бути простим важко, бо для того, щоб бути простим варто позбутися усього, що у тебе є"

для того, щоб "бути простим - тобі доведеться все втратити"

тільки заради того, щоб знати, що тільки "просте серце б'ється в унісон з Богом"

.. що "тільки просте серце співає, перебуваючи у глибокій гармонії з Богом..."

насправді я точно знаю, що поки дієш як каже серце, навіть, коли це важко спочатку, потім всеодно легко... потім легко і радісно, навіть, коли було важко...

сьогодні до мене повернулося відчуття розривання між серцем і розумом... коли серце прагне одного, а розум розуміє, що це неможливо...

розум ставить рамки і не дає змоги робити непередбачувані вчинки...

боротьба - це неприємно, особливо, коли бореться жінка...

жінка і боротьба - для мене стали несумісними та незрозумілими

жінка не має боротися, вона має творити і створювати, а боротьба передбачає руйнування і смерть

прагну до простоти
прагну, бо жінка

вона

Вона прокинулася від того, що сон здався надто реалістичним. Звістка про вбивство подруги на мить зупинило усе довкола і подив застиг у свідомості... хто? як це сталося?

на годиннику 1.23 - а таке враження, що ніч минула і пора прокидатися

дитячі посапування на подушці... руки розкидані у різні боки...

Сонечко... це ж треба такому наснитися...

ця ніч була довгою і неспокійною... коли спиш рвано і прокидаєшся мало не кожні 40 хв - ніч триває вічність...

нарешті стало сіріти

вона так чекала ранку... так налаштовувалася на спокій та рівновагу... вийшло не дуже, але принаймні бажання змінити звичну реакцію у повторюваних ситуаціях - уже приємність

у її серці горить вогник радості
її мозок мало-помалу стає усвідомленим
вона відчуває різницю між надуманим і справжнім
вона змінюється...

втеча

мені сказали, що я - Жанна Д'Арк...
мені сказали, що я - діамант
мені сказали...

а чи так це насправді?

чай

чай можна робити з будь-чого:

цвітуть ромашки і ми робимо чай з квітів
з м'яти і троянди
чебрецю і чорного чаю
з липи
з гілочок малини чи вишні
з ягід смородини
грушевий
незабудковий

чай може бути трав'яний чи фруктовий
а може бути сумішшю незбагнених ароматів та смаків

вчора ми говорили про такі чаї з моїм синулькою

ми гуляли зеленими засипаними листям і квітами вулицями
і говорили про те, з чого можна зробити чай
і як він буде пахнути
і який буде на смак
і що ми обов'язково зробимо такі чаї...

його сірі глибокі очі і все, що він каже - дивує мене і вражає...

мені чомусь захотілося зробити чай з грейпфруту і м'яти

ці два аромати - поєднання чоловічого спокою і жіночої енергії

я згадала, що кілька днів тому купила 2 гелі для душу і, коли вийшла з магазину, їхній аромат залишився на руках - це було щось дивовижне...

дуже класно змішати фенхель і чебрець - це супер чоловічі парфуми
смачно пахне розмарин і базилік у поєднанні з тією ж м'ятою...

визнання після смерті

моя асоціативна пам'ять створює потік думок під враженням будь-якого предмету...

на перехресті саксаганського і горького побачила вінок на місці аварії... думка - а раптом мене на цьому місці зіб'є машина... цю думку одразу відігнала, але на її місце прийшла інша - що б робили мої друзі, знайомі, рідні, якби мене не стало?

- видали б ангплагд усіх пісень, які я виконувала на будь-яких тусовках
- знайшли б записи на компі і вивісили б в youtube
- видали б книжку з моїми віршами та есеями
- можливо альбом з дитячими малюнками або фотографіями
- усі дружно почали б читати мій блог
- повіднаходили фото і записи з усіх пластових заходів (Орликіада, Зоряний вітер, творчі вечори...)
- згадували б про мене на спільних зустрічах...

ну, не так уже й мало ;)

чому ж ми завжди визнаємо людей після їхнього відходу? на живих просто немає часу...

може варто сьогодні з кимось зустрітися? ;)

хто був той дивний чоловік...

і день мине і два і рік
чий сон я загубила
хто був той дивний чоловік
якого ти любила

а спогад осені палкий
а тиша світанкова
він просто був такий один
не схожий ні на кого...

так хто ж він був
поет чаклун що вам таке зробилось
його ім'я на сотні лун
у просторі розбилось

класно тобі

тобі класно! ти такий, як і був 5 днів тому! чи класно, що ти такий самий? чи може ти такий самий тільки щодо одного питання? а може ти такий самий у всіх питаннях - і тоді це навіть трохи боляче...

дещо у тобі я не розумію і я справді боюся, що ти залишишся таким самим у питаннях, які важливі... напевно важливі мені, саме тому я так боляче сприймаю твою "таку самість"

знаєш - моя хвиля - нехай і важка, нехай і депресивна, але я відчуваю, що маю пройти її... навіть нехай вона мене і поглине... але це моя хвиля!

день космонавтики був місяць тому

ще місяць тому я була зовсім інша

я мріяла про інші речі, думала про інші плани, мислила інакшими категоріями і себе у цьому світі сприймала інакше

за якийсь місяць я вже не так виглядаю, не так мрію і себе бачу не так

насправді ж річ не у місяці... річ у тому, що я за майже місяць без дитини зрозуміла, як мені без нього сумно і надумано...

без нього все здається нестерпним; з ним - нічого не потрібно

треба тільки, щоб він був поруч... може тому, що він надто малий, а я так мало провела з ним часу...

може тому, що він так сильно сумує за мною, що не ладен відпустити мене ані на мить... а може тому, що я розумію як, порівняно з ним, неважливе усе решта... усі проблеми, плани, стосунки, відносини, робота... усе стає таким мізерним і нікчемним...

відчуваю, як за плечима нависає тягар надуманого...

вчора випадково якийсь раз подивилася "Аромат Жінки".... слів не вистачає, щоб сказати те, що відчула і про що думала...

цей фільм можна дивитися і дивитися, і дивитися...

так само, як можна бути нескінченну кількість часу з людиною, яку любиш...

час - не має значення... і все, що поза простором, де є ви - також зникло...

обнімаючи синуську, я відчула, що це справді любов... і так, як обнімає мене він, після довгої розлуки...

...

обнімаю я
тих,
кого справді
люблю...

дитинство

це так класно!!!!...

щойно сиділи і розмовляли про різноманітні цікаві речі на диванах, кріслах, за скляним прозорим столиком... бузок на столі... Брют білий, напівсолодке червоне Артемівське....

день народження...

ми говорили про каміння, про магнітні поля, про стосунки між невістками і свекрухами, про справжніх чоловіків у нашому житті, які проходять, як комети і зникають...

про те, що "возвышенные мужчины женятся на кухарках", про те, що жінка має надихати - це її роль... якщо вона не надихає - тоді нема сенсу продовжувати стосунки....

про ще один тип чоловіків, які так у себе закохані, що їм треба жінка, яка тільки зазирає в рот і дивиться на нього з широко розплющеними очима...

про вуличний театр... про розбиті коліна.... про гру на гітарі, фортепіано і губній гармошці... про проблемних дітей... про дідусів і бабусь... про виховання... про школу...

перед очима пробігла шалена кількість речей, які просто забулися... які сидятьу свідомості і забулися...

як я їхала у кабіні машиніста з Луцька до Рівного (я просто так сподобалася йому... а мені просто так кортіло проїхатися у кабіні - це я тепер розумію), як мені мама не дозволила кататися на ковзанах у 5 років, бо дівчина по групі розказала, що я їла бурульки... і яка у мене була істерика... я лежала у ліжечку і відчувала, що мене всі зрадили... і як це несправедливо, коли доносять... бо заздрять....

як ми виступали на саморобній сцені, зібравши цілу вулицю людей на виставу....

як ми з татом грали в шахи... баскетбол і бадмінгтон... як ми малювали декорації для вистави...

як ми ставили плащ-намет під дощем, смажили шашлики... а мені було всього 6 років...

про те, що у дитинстві взимку, коли я носила комбінезон, мене всі приймали за хлопчика, а я так хотіла бути дівчинкою...

думала про чоловіків у своєму житті... про справжніх і не дуже... про те, що відчуваю зараз...

щойно зайшла на фейсбук і побачила запрошення від давнього-давнього знайомого.... у нього 3-є чарівних дітей... він колись на таборі вчив нас медитувати.... ну... не зовсім, щоб так, але вчив, як відключати мізки і розслаблятися....

дивний день... число 8 - нескінченість...

за моєю спиною - фото з 8-ма пінгвінами....

я народилася 8 числа і дуже люблю кожного 8-го числа святкувати свій день народження...

це не завжди виходить, але минулого разу це було з 7-го на 8-ме березня... якраз у час, коли я народилася скількісь там років тому і скількісь там місяців...

я знаю, що читати це буде цікаво тільки мені і людині, яка видалила мене зі спостережуваних блогів (після того, як це зробила я)... мені навіть стало смішно ;)))

а може... може не буде цікаво читати....

.......................................................................

мої крапки - це чомусь так важко......... недосказно чи недозрозуміло.....

екперименти над особистими почуттями вважаю дурнуватими... ненавиджу робити те, від чого не отримую задоволення... так, я погодилася на експеримент... але він видається мені просто знущанням над собою...

вічність

щойно дізналася про смерть відомого ведучого... в голові одразу картинка - 16 березня, Берковці, похорон товариша, Пелех... і думка: "хто наступний?"

(тут я написала, але потім вирішила витерти... через дві години... йшла по залитому сонцем Києву і промайнула думка - третій місяць весни... і третя смерть у день народження... спершу стало страшно і я, на мить, почала боятися днів народжень... насправді - це все дурне... дурне лізе до голови... )

життя таке незвідане...

хтось скаже - а що життя порівняно з вічністю?

а мені здається, що жити треба так, щоб - коли тебе не стане - було що про тебе згадати...

жити яскраво, щиро і не на 3% потенціалу...

жити так, наче живеш останню мить!!!

робити усе так, як востанне:
прокидатися, співати, приймати душ, готувати їсти, розмовляти по телефону, цілуватися, мити посуд, кохатися, купувати вино і потім його пити... сідати в потяг, чистити взуття, тиснути руку, обійматися, дивитися в очі, нюхати квіти, витирати пил, запалювати свічку, писати лист, прощатися, лагодити кран, пити каву, смакувати сир, вибирати подарунок, гратися з дітьми, читати книжку, спостерігати за людьми, дивитися фільм... засинати...

треба віддаватися на повну, щоб думка - завтра зроблю краще - навіть не виникала!!!

віддаватися усьому... !!! як востаннє...

і день мине

так приємно ;) - я зробила все, що запланувала! на годиннику 17.41 і я готова йти додому!

є, звичайно, якісь деталі, але я їх зроблю завтра

щодо внутрішнього стану і настрою

багато емоцій і думок записую в зошит

намагаюся слухати себе, нічого не думаю, але думки і відчуття приходять самі...

приємно те, що я вже можу чітко розрізнити де говорить розум, а де серце... я реально відчуває серце і відчуваю серцем, а не головою

я прагну відпустити людей і думки, щоб дати їм можливість самим повернутися до мене

я дуже хочу, щоб вибір іншої людини був свідомий і не залежав від зовнішніх обставин

я насправді хочу навчитися поважати рішення іншої людини, якщо вона це робить щиро і правдиво відносно себе

я відчуваю, що хочу відчути, що хочу сама

відчути, а не активно діяти чи чекати, що хтось щось зробить за мене

четвер - 7 травня... гарно

...

краще
нехай не зі мною, але щасливий,
аніж зі мною,

але тому, що так треба

дощ

ранок... сірий... відчуття чогось нового було так поруч тільки простягни руку... секс, душ, кава... виходжу на вулицю і розумію, що я так чекала дощу...

я мріяла про дощ і про те, що пора змити всі поназбирувані емоції... емоції солодкі, гіркі, відверті, дипломатичні... усі попередні відчуття мають піти геть і дати місце чомусь новому...

клавіші стукають у такт дощу, а може змагаються, а може акомпонують...

"най буде дощ, най миє нас, най змиє бруд за весь той час"...