наскільки я слабка у своїй силі... чи сильна у своїй слабкості... межу знайти важко... та і чи є сенс у пошуку якось незрозумілих меж...
нестриманість геть вибаває мене з колії... я вже не знаю, де справжнє життя, а де моя вигадка... я все намагаюся перекроїти на свій лад, підігнати під стандарти свого розуміння...
на деякий час мені вдається жити і усміхатися... 10 днів я можу жити без злості, без ненависті, без депресії... потім відбувається якась подія і я знову опиняюся на попередній точці...
розумом я знаю, що не так і чому це відбувається, але я не в силі себе контролювати... я просто стаю несамовитою, нестриманю, дивною сама для себе... мене поглинає якась невідома сила, яка спалює мене зсередини, руйнує усе довкола...
я тоді стаю слабкою настільки, що можу все довести до абсурду...
найгірший мій стан - це апатія... коли після вибуху емоцій мені взагалі нічого не хочеться... мені не хочеться ані думати, ані відчувати, ані мислити... коли все довкола видається безглуздим і недоречним...
але кожен день, зустрічі, фрази, книжки... все це повертає мене до того, що треба зупинитися вже нарешті від руйнації... пора усвідомити, що життя - це мить... що люди поруч - це чудо, що спілкування - це магія, що обійми - це дар, що дитина - це благословіння...
цікаво, а скільки людині потрібно часу, щоб пробачити себе, прийняти себе і довіряти... виявляється - я не можу це зробити швидко... виявляється, що я ношу в собі вантаж минулого... я досі не можу прийняти себе такою, яка я є...
мені здається, що я приношу тільки негаразди і проблеми... що поруч мене всім незатишно і важко... що якби не моя поведінка, не моя енергія, все було б зовсім інакше...
я не можу прийняти події минулого...
але я точно знаю, що мені пора їх приняти, щоб звільнити місце для теперішнього... щоб дати змогу проявлятися іншим подіям...
мені варто кинути вантаж і неозираючись почати свій шлях...
і я кидаю цей вантаж прямо зараз!!!
