одна наодинці

за ці два дні відчуваю, що заплуталася... вихідні дали змогу трохи розслабитися і в понеділок я увійшла на хвилі позитиву і неструктурованості. обсяг задач зростає і я розумію, що від чогось треба відмовитися.

навіть знаю від чого, але надсвідомість починає нагадувати про себе тим, що - а ти добре подумала, а може не варто ось так одразу все змінювати, може ще трохи почекати???

підсвідомість не боїться - вона тільки за! зміни

наразі є бажання сісти і побути трохи наодинці. щоб розібратися з теперішнім і чіткіше зрозуміти майбутнє...

попри роботу - на сцені з'являються люди, яким потрібна моя увага і моя підтримка

одні приходять, інші йдуть... і щезають в минулому...

пригадую, як один мій добрий друг колись сказав, що люди, які ще не відіграли свою роль у нашому житті - обов'язково з'являться знову, навіть якщо ми їх не бачимо роками...

і часом саме з тими, кого не бачиш роками - хочеться більше розмовляти і бути поруч...

їх одиниці... але вони є... і це так радісно...

може сісти у потяг і цей час використати на себе, на роздуми і просто споглядання дерев, які осіннім жовтим морем пропливатимуть за вікном...

ти мене зустрінеш на вокзалі?

запах змін

звично незвичний стан незвіданості та тихої радості
я люблю зміни, рух, бурхливі емоції, зустрічі, спілкування, нові думки, несмаковані раніше відчуття
я радію з нерозсудливих пропозицій та неочікуваних вчинків
я захоплююся випадковостями і шаленію від вибуху пристрастей
я тихо млію від дотиків, коли стоїш непорушно із заплющеними очима і навіть не знаєш, хто поруч
я радію запахам і обіймам
я обожнюю незнане і дякую за те, що ще так багато всього попереду
нестабільність - це найпривабливіше, що тільки отримувала людина у подарунок
прокинутися на ранок з іншими думками та відчуттями - хочу
дивитися у дзеркало, ніби бачу себе вперше - прагну
почути від знайомих, що вони від мене цього не чекали - нагорода

сіро-сіро аж бузково

сіре небо, сіра сукня, сірі панчохи, сірі дороги, сірий будинок напроти вікна
малиновий чай у склянці, бузковий шалик, бузкова сумка через плече
день
місто спокійне і заглиблене в себе
не відчуваю метушні
смакую слова
вібрую разом з музикою Sting(а)
шалено хочу проїхати сотні кілометрів, вдивляючись у дорогу
кайфуючи швідкість
слухати і співати пісень, які линуть з динаміків машини
зупинятися тоді, коли хочеться
мовчати
і насолоджуватися двома кольорами, які створили цей настрій
бузково-сіро-бузково

відпустити

все і одразу! зараз же! не хочу нічого чекати! завтра це буде вже не актуально! я хочу сьогодні!

я часто помічаю за собою такий стан. ці фрази можуть стосуватися будь-чого, але найчастіше я кажу їх, прив'язуючи до людей. при цьому я чомусь забуваю, що інша людина також має бажання і я жодним чином не можу вимагати, щоб вона терміново, моментально і обов'язково долучалася до моєї затії.

такий мій стан зумовлений потребою в увазі, розумінні, підтримці, захопленні... але у цьому стані я тільки споживаю співрозмовника, натомість віддаючись йому мінімально...

я також помітила, що коли у мене надмір позитиву і все навколо мене просто оживає - мені починають дзвонити ті, кому саме в цей час потрібна увага, розуміння, підтримка...

точнісінько як буває у мене...

але ж, коли на душі погано - ти, як на зло, нікому не треба...

вчора спробувала відпустити свої очікування від інших... навіть не вчора, раніше, але вчора це було зроблено свідомо відносно конкретної людини... я просто відчула, що інша людина має своє життя і я не можу в це життя втручатися... як би мені не хотілося проявитися, але, напевно, мої вчинки - це бажання отримати якусь реакцію... мені так здалося...

тепер, коли я захочу щось сказати чи зробити - я спершу поставлю собі питання - чи справді я роблю це щиро, чи я і далі очікую від людини чогось?..

сьогодні хотілося слухати музику, занурюватися в неї і дивитися на небо крізь листя дерев... пити віскі на лавці та розмовляти про всяку-всячину...

чому важко?

ми забули як чекати
просто ждати тихо-тихо
розучитися любити іншим і собі на лихо
ми забули, що найкраще
бути поруч завжди-завжди
ми чомусь шукаєм привидів
боїмось реальності?

як би було легко, якби люди казали те, що відчувають...
ну так, може не завжди :), але принаймні тоді, коли їхні відчуття, почуття і думки можуть окрилити іншу людину...

останнім часом я відслідковую в своїх діях те, що одним поривом хочу сказати людині про те, що відчуваю... мене переповнює це... але в останню секунду, коли майже натисла кнопку виклику, чи відправити смс - рука зависає і кінцевий результат - телефон не набраний, повідомлення не відіслане...

тільки моя думка полетіла в ефір і, скоріше за все, була доставлена адресатові, але не від мене безпосередньо...

я часто відчуваю таку потребу - отримати таке спонтанне повідомлення, побачити те єдине ім'я на екрані мобільного, що сповіщає про вхідний дзвінок...

але...

я ж надто зайнята справами... я занадто переймаюся тим, а що хтось про мене подумає... я стримую себе у проявах любові, невимушеності, обіймах, словах і звуках...

сьогодні хотіла сказати: "я навіть тебе люблю". не сказала. чи я чекаю, що хтось має почати перший? чи я боюся завадити?

пошук причини - це улюблена форма захисту, щоб не зробити те, що насправді хочеться, але страшно.

я навіть тебе люблю

P.S. а коли інша людина не готова це чути? а коли все, що я кажу - їй приносить біль? то може краще мовчати? краще носити все в собі? чи зможу я приховати те, що відчуваю? напевно прийшов час цьому навчитися...

як зробити так

як навчитися сприймати світ цілісно, не ділячи його на добре і погане?
як зуміти відмовитися від цілей і тішитися самим процесом?
як відмовитися від доводів, що ти краща, і просто жити?
як змогти слухати музику,віддючись їй до кінця?
як досягнути уміння розуміти людину без слів?
як зробити так, щоб було чим ділитися, не очікуючи нічого взамін?

"хіба хтось сказав, що буде легко"

"... якщо ти чекаєш, знаєш ти маєш на кого чекати
якщо тобі сумно, значить ти маєш про кого згадати..."
Славко Вакарчук

дивно...
тихо...
незрозуміло...
стримано і нестримно...
усміхнено...
задумливо...
емоційно...
невпевнено...
незвично...
забуто і віднайдено...
неспокійно...
незбагненно...
надзвичайно...
радісно...
безсловесно...
млосно...
далеко...
незвідано...
легко...
затишно...
драйвово...
солодко...
тепло...
близько...
чесно...

зустріч

я її хотіла давно... ціле літо
хотіла цієї зустрічі
я не малювала того, що робитиму чи говоритиму - всеодно все буде інакше
але я хотіла подивитися в ці очі
відчути цей погляд на собі
пронизливий і н і ж н и й
торкнутися руки
і відчувати тепло
я хотіла мовчати поруч і відчувати незриму енергію
між нами
вдихати запах волосся і тіла
дивитися на воду, дерева і хмари
поцілунок
довгий
спочатку невпевнений, а потім нестримний
ходити разом вузьким вуличками старого міста
пити зелений чай
ця зустріч, як мить
коротка
ніби заплющила і розрплющила очі
а ти вже далеко

серпень позаду, як і літо

серпнево мовчала
у серпні хотілося бути на одинці з собою і своїми думками
їх так багато
навіть коли мовчу... ні, найбільше тоді, коли мовчу
помітила, що в якийсь момент втратила відчуття прив'язаності до конкретних людей
були важливіші емоції, а не якась конкретна людина
радість, усмішку чи злість може викликати будь-хто
коли просили про зустріч, я не відмовляла
зустрічалася і розмовляла, може і не про щось конкретне, а хіба це має значення
мала змогу у серпні побути аж 3 дні сама
бути самій не самотньо
бути самій - я б сказала - природньо
мовчання у серпні пішло на користь
майже як льодяна злива у спеку

PS. a моє бажання серпня 2009-го - накрутити волосся на ніс і спробувати його на смак - таки збулося :)