а на дворі дощ...

я так не хочу відпускати літо
я так ще мрію відчувати сонце
на своїх чорних напівсонних віях
його цілунки променів безмовних

воно минуло майже непомітно
я майже не відчула його силу
його б ще трішки втримати в долонях
і його клаптик зберегти у серці...
щоби гріло...

Мене огорнуло відчуття спокою і впевненості... ці двоє нарешті про мене згадали і повернулися... дякую вам, мій спокою, моя впевненосте... дякую, що попри всі життєві хвилі, ви добралися до мене і потішили мою душу своєю присутністю...

я сподіваюся, що ми разом зможемо прогнати ті рештки лінощів та відмазок, які, час-від-часу, нагадують про себе...

я дуже хочу, щоб ми спокійно і рішуче діяли, при цьому не тягли за срібну нитку, яка може прокрутити наше життя за секунди і ми так і не відчуємо його повноти...

вперше у житті мені захотілося випробувати на собі не якусь дієту чи чистку організму, я вирішила випробувати на собі створення нових звичок і очистку свідомості від минулого, вини, страху, непевності, самознищення...

я почала вести щоденник, де записую свій прожитий день, я спокійно реагую на людей і їхні вчинки, я лагідно і рішуче беруся за себе і за те, що я роблю, як я думаю... я треную свій мозок, як можна тренувати м'язи ;) і я хочу сказати, що я завдоволена собою... мені приємно поводитися інкаше і творити нову себе...

нехай на дворі дощ і осінь принесе темні ранки... я хочу подякувати ЛІТОВІ за те, що воно допомогло мені почати рух далі... воно стало певною точкою змін мене і мого життя... воно було нещадне до мене і моєї душі... але я дякую тобі, Літо, за все, що зі мною відбувалося в тобі...

серпень 2010

повірити важко, але це так.... сьогодні остання п'ятниця літа 2009... так дивно... останній тиждень літа видався важким фізично... щодо моралі, я взяла себе в руки і почала робити конкретні кроки для самодисципліни...

те, що заплановане - виконується... те, що задумане - збувається...

я сиджу в п'ятницю 27 серпня 2010 року під розлогим деревом біля широкої річки з тихим плесом... сонячно, але не жарко, бо вітер стиха урізноманітнює вже заспокоєну спеку... я у барвистій довгій сукні... моє волосся вже настільки відросло, що його можна спробувати на смак... за рік моє волосся стало довше на ті кілька сантиментрів, яким мені зараз не вистачає, щоб накрутити його на ніс...

я сиджу, зігнувши коліна і вдивляюся у глибінь річки, у те, як сонце крізь листя намагається мене торкнутися, як вітер здіймає вже посохлі квіти і несе їх на воду...

я так сиджу, охопивши свої коліна руками, потім відкидаюся назад і спираюся на стовбур дуба...

птахи уже лаштуються відлітати, а я тихо радію, що маю час на повільну насолоду природою... насолоду повітрям, насолоду сонцем і літом... літом, яке минає...

серпень 2010.... а який він буде? відчуваю, що він буде саме таким... моїм... літнім... врівноваженим... ранішнім... глибоким... він буде моїм серпнем... яким я його собі уявляю...

відчуття вини

яке це важке і безглузде відчуття... це відчуття вини... найсмішніше те, що цю вину бачить тільки та людина, яка її відчуває... мудреці кажуть, що інші не помічають твоєї вини, вони носять в собі свою власну...

часами до мене приходить це відчуття... відчуття, що я щось зробила не так і мене це гнітить... мене це настільки спопеляє, що на ранок я спустошена і витиснута... я не розумію нічого, що відбулося зі мною вчора, але ще гірше, не розумію, що відбувається зі мною тепер...

моя вина настільки мене знищує, що це зачіпає не тільки мене...

не треба також думати, що інші тільки те й роблять, що думають про мене і про мою вину... це вже занадто... інші люди настільки зайняті собою, щоб думати ще про когось...

це хіба в такий спосіб вони просто втікають від себе... вони намагаються думками про інших відвернути увагу від своїх внутрішніх негараздів...

отож, я - людина. як я можу жити радісно, якщо я почуваюся винною? як я можу насолоджуватися життям, якщо вина переповнює мене? як я можу танцювати? як я можу співати? як я можу любити? якщо вина просякла мене повністю, вона вантажем лягла на моє серце і зробила мене важкою і непідйомною... я просто не можу далі рухатися... я стою спиною до життя і до тих дарунків, які воно мені дає... я сама не даю собі можливості рухатися далі... я не живу... я вже померла... я уже в могилі...

відчуття вини настільки отруйне, що все довкола одразу втрачає сенс, втрачає звуки, колір, запахи, глибину...

вина, самокритика і страх - мають піти геть і дати можливість зайняти їхнє місце впевненості, радості та безтурботності...

уміння пробачити себе і дати вині свободу - це найкраще, що можна зробити для себе...

свідомість тримає тільки одну думку за один раз

як швидко може змінюватися світ... як непомітно може змінюватися настрій...

вже протягом року я дізналася про можливості свідомості, про здатність людини самій створювати свій настрій, реагувати на події, сприймати те, що оточує, не так, як це звично буває...

звично для самої людини...

є відчуття, є інтуїція, є певні знання, але як немає навиків усе це звести докупи, усвідомити і почати діяти інакше - можна просто жити зі знаннями...

за це літо, мені здається, зі мною відбулися дивні речі... я насправді почала діяти не лише відповідно до мого сприйняття ситуації, я почала діяти усвідомлено...

першим кроком було почати сприймати інших людей такими, якими вони є... може часом і невдало, але, принаймні, у мене виникло таке бажання, а ще краще - розуміння, що варто таки бути різними...

друге - це спроба аналізу моїх хвороб, чим спричинена моя поведінка, те, що я кажу, як я це кажу...

третє - я спробувала відчувати і біль, і радість, і сум, і депресію... просто відчувати їх, а не відштовхувати і нарікати...

четверте - я захотіла просто любити, безвідносно

п'яте - я прийняла теперішнє і щиро намагаюся попрощатися з минулим. подякувати йому за все і відпустити

шосте - я уявила своє життя через рік і воно мені сподобалося... я просто хочу його мати... і я до нього йтиму... непоспішаючи...

сьоме - я відсьогодні намагаюся негативні думки заміняти позитивними ;) ;) ;) наш мозок думає тільки про те, про що він знає. наприклад - поки ти не знаєш про білу мавпу, ти про неї не думаєш... тепер усе, що мене якимось чином зачіпає чи виводить із рівноваги одразу отримує назву "біла мавпа". від чого мені стає смішно і я одразу переключаюся на приємне...

кожна людина справді може багато. вона може усе... тут важливо просто не думати і не промовляти про те, що це нереально.... бо... кожен з вас помічав, що думка, слово і дія - дуже швидко стають нашою реальністю...

наша свідомість може тримати одну думку - нахай вона буде приємною!!!

мить - це і є життя

наскільки я слабка у своїй силі... чи сильна у своїй слабкості... межу знайти важко... та і чи є сенс у пошуку якось незрозумілих меж...

нестриманість геть вибаває мене з колії... я вже не знаю, де справжнє життя, а де моя вигадка... я все намагаюся перекроїти на свій лад, підігнати під стандарти свого розуміння...

на деякий час мені вдається жити і усміхатися... 10 днів я можу жити без злості, без ненависті, без депресії... потім відбувається якась подія і я знову опиняюся на попередній точці...

розумом я знаю, що не так і чому це відбувається, але я не в силі себе контролювати... я просто стаю несамовитою, нестриманю, дивною сама для себе... мене поглинає якась невідома сила, яка спалює мене зсередини, руйнує усе довкола...

я тоді стаю слабкою настільки, що можу все довести до абсурду...

найгірший мій стан - це апатія... коли після вибуху емоцій мені взагалі нічого не хочеться... мені не хочеться ані думати, ані відчувати, ані мислити... коли все довкола видається безглуздим і недоречним...

але кожен день, зустрічі, фрази, книжки... все це повертає мене до того, що треба зупинитися вже нарешті від руйнації... пора усвідомити, що життя - це мить... що люди поруч - це чудо, що спілкування - це магія, що обійми - це дар, що дитина - це благословіння...

цікаво, а скільки людині потрібно часу, щоб пробачити себе, прийняти себе і довіряти... виявляється - я не можу це зробити швидко... виявляється, що я ношу в собі вантаж минулого... я досі не можу прийняти себе такою, яка я є...

мені здається, що я приношу тільки негаразди і проблеми... що поруч мене всім незатишно і важко... що якби не моя поведінка, не моя енергія, все було б зовсім інакше...

я не можу прийняти події минулого...

але я точно знаю, що мені пора їх приняти, щоб звільнити місце для теперішнього... щоб дати змогу проявлятися іншим подіям...

мені варто кинути вантаж і неозираючись почати свій шлях...

і я кидаю цей вантаж прямо зараз!!!

це пісня...

будувати місто можна навіть вдень
головне зануритись у слова пісень
тихо мандрувати по казкових снах
стукотіти потягом у твоїх думках

можна навіть вдень...

зводити паркани треба крадучись
щоб ніхто не бачив твоїх мокрих сліз
щоб ніхто не думав що боїшся ти
показати душу і свої світи

можна навіть вдень...

руйнувати мрію не спіши прошу
вона може щезнути навіть від дощу
або з талим снігом полетіти вдаль
бо життя без мрії не життя на жаль

Таня Вахненко

free of TV

черепаха у мультику "Панда Кунг-фу" неодноразово повторювала - "випадковості не випадкові"... ця фраза зараз стала настільки уживаною, що так і хочеться сказати, навіть те, що її всі говорять - не випадково ;)

та я не про те... я знову про збіги, чи про те, що людині посилається все у потрібний час... просто це варто зуміти, відчути, вловити...

ось і сьогодні - куди не гляну - життя без телевізора... викинути ТВ на смітник... і я згадала, що своє дитинство прожила без телевізора. мій тато категорично заборонив той "idiot box" у нас вдома і я просто його не мала змоги дивитися. телевізора не було фізично!

були прогулянки, катання на велосипеді, ковзанах, походи в ліс, на річку, баскетбол, футбол, бадмінгтон!!! були нічні посиденьки з гітарою, поїзди... було усе! але не було телевізора!!!

це так прекрасно!!! бо ж рух, справжні емоції, живе спілкування, читання книг, музика, похід у кіно чи театр - це те, до чого можна торкнутися руками, відчути...

хай кожен спробує хоча б кілька днів не вмикати той клятий ящик!!! ось згадала, що на початку нового року почула психолога, яка казала, що цей рік буде набагато легше пережити, якщо люди перестануть дивитися телевізор ;)

до кінця року ще є час!!! то ж уперед!!! починаймо жити наше реальне життя!!!

Be Free of TV!!!

літо швидко минає

мені не віриться, що сьогодні вже 10 серпня... здається ще вчора я прощалася з весною і дякувала їй... а тут уже літо на спаді... літо, на яке я так сподівалася... літо, яке мало мені дати відповіді на мої запитання, допомогти у розумінні себе, ситуацій та людей довкола...

нічого не аналізую... хоча мені було важко рухатися у ритмі літньої спеки... спеки у всьому... а найгірше - спеки у моїй голові...

мої намагання розкласти дії інших по поличках - виявилися моїми намаганнями... я зрозуміла, що витрачені зусилля кудись мене просунули, але чи варто було просуватися так далеко за такий короткий час...

мої втручання і бажання отримати всі відповіді одразу - це взагалі нісенітниця...

А НАВІЩО?

сьогодні я просто хочу бути собою... у своєму настрої... своїх відчуттях і на своїй хвилі... зранку я пила каву і відчувала, який гарний день приходить... і яка я у цьому дні усміхнено-ніжна і жіночна...

поспішати - собі на гірше...
краще просто пройтися пішки
розгледіти літо гаряче
втерти сльози тому, хто плаче
цілувати дитину, друга
незважати на сіру смугу
просто йти собі пішки з душею
поспіх нищить життя ідею