реальність

зараз мені здається, що ти зовсім не реальна.
що ти якась віртуальна... що ти не існуєш насправді.
що ти є тільки у моїй уяві.
ти настільки класна...
тим не реальна...

до чого життя може бути дивним, непередбачуваним і саме тим - класним...
сьогодні у мене настрій перечитування старих листів, спокійні думки про все і ні про що... а також про себе, про те, чому я така, чому я тут, навіщо я...

попри усі мої сумні настрої, я відчуваю, що я можу, що я є і що я потрібна саме тепер, і саме тут...

"будь собою! шукай себе! я буду поруч доти, доки тобі це буде необхідно... чомусь мені так здається... "

чи буду я поруч? думаю, що я є, навіть, якщо я видаюся комусь нереальною... часом я хочу, щоб на мене не зважали, щоб мене просто не було... але ж я є! саме тепер і саме тут...

"смерть і народження
життя
все так дивно і природьо..."

насправді люди бувають поруч, якщо вони не належать одне одному і якщо вони далеко одне від одного... це внутрішнє відчуття іншої людини ніхто не зможе забрати і знищити... ніхто і ніщо, поки є у цьому потреба...

"щоб когось полюбити, спершу треба когось розлюбити..."

може і так... може і варто когось розлюбити, якщо любити не сила... якщо така любов замість радості приносить смуток... якщо це вже не любов, а знущання над собою... якщо серце страждає... якщо ніщо не радує.. якщо людина розчавлена і розірвана на шматки... тоді варто розлюбити... а як інкаше...

краще жити в реальності, навіть якщо ілюзія дуже класна...

хочу прочитати

Сомерсет Моэм "Острие бритвы"
Спенсер "Дочь хранителя судьбы"
Шарли Конран "Кружево"
Урсула Ле Гуин "Город иллюзий" и "Волшебник Земноморья"
Виктор Гюго "Собор парижской Богоматери"
Бэгбэдэ "Любовь живет три года"

і будь-що таких авторів:

Вашингтон Ірвінг, Отто Вейнінгер, Філіп Сідней, Каміло Кавур, Джейм Расел Лоуел, Джош Білінгз, Френк Крейн, Кен Фолет, Джон Фаулз, Бенджамін Тилет, Луіс Дембиц Брендейс, Буаст...

сьогодні знайшла "Місто ілюзій" - почну читати, як закінчу "Крадіжку" Пітера Кері... хоча, маю здатність недочитувати книжок взагалі, або починати читати кілька...

останнє, що мене захопило і я прочитала трилогію без перерви Ізабелі Сови... "Тістечка з ягодами", "Терпкість вишні", "Смак свіжої малини"... Написано було ці книжки від останньої до першої... Я ж читала спочатку другу, потім першу і третю... Думаю, що саме ця послідовність варта уваги... не Впевнена, що якби прочитала спочатку про Малину - захотіла читати далі ;)

випадковості невипадкові!!!

треба читати... це робить життя різнобарвним і дає час на роздуми... от лежу читаю... думка відволіклася і привела до внутрішнього розуміння себе... одна фразу у книжці... спричиняє розуміння чогось давно незрозумілого...

книжку можна перечитати... відкласти... читати, ковтаючи кожне слово... читати повільно... з інтонацією... читати вголос...

книжку класно читати... приємно смакувати... гортати її цупкі сторінки... рухатися разом з нею уперед... відчувати автора і розуміти його манеру написання...

саме стиль змушує нас читати книжку далі, чи відкласти її...

якщо мова легка і тече, наче річка... таку книжку можна прочитати невідриваючись... якщо сюжет яскравий... хочеться читати, йдучи по вулиці, сидячи за кавою, їдучи у метро... стати одним цілим із книжкою...

приємно так читати...

цитата

Тот, кто способен побороть власть инстинкта, сохранить верность взятому на себя обязательству, обратить любовь в дружбу, обретает в союзе душ, сердец и тел счастье, которое с лихвой вознаграждает его за принесенную жертву.

Андре Моруа "Во что я верю"

перфекціоністка

на пошту регулярно отримую лікарську розсилку. і от сьогодні прочитала хто такі перфекціоністи... з першого погляду здається, що взяли таке собі гарне слово "perfect" і охарактеризували певний тип людей ;)

але не так все просто... ці перфекціоністи, виявляється, жахливі люди... жахливі як для себе, так і для оточення...

вони постійно незадоволені собою, відповідно, іншими вони незадоволені ще більше... вони не вміють любити, але при цьому самі постійно вишуковують цю саму любов, ревнують і потребують біля себе когось...

я відчула, що це десь про мене і мені стало страшно... потім я зрозуміла, що те, що я це сприймаю, уже перший крок до вилікування ;)

потім зовсім невипадково знайшла сайт з афоризмами і висловами відомих письменників, де мова йде про стосунки, дружбу, чоловіків та жінок і зрозуміла, що ця перфекціоністська риса просто притаманна жінці...

і мені знову стало страшно... але не надовго...

буду банальною і скажу, що є класика, а є життя... нехай навіть всі класичні теорії, сценарії та історії повторюються, ми ж можемо це змінти, якщо хоча б раз відреагуємо на ситуацію не класично ;)

спокій

так давно не відчувала внутрішній спокій... так давно... від кінця весни... майже два місяці агонії... перемінного настрою... бурі емоцій... негативу і самознищення...

вчора я зробила крок уперед, а сьогодні агонія позаду...

моя усмішка тихо і непомітно сяє на вустах... її видно в очах... цей невидимий блиск присутній... внутрішній спокій і довіра до процесу таки взяли гору над інтригами, образами, самокопаннями, звинуваченнями, злістю і маніпуляціями...

мене більше не чіпають драми і боротьба... мені зараз затишно і природньо...

я віднайшла те втраченне, що було в мені і яке я сама ж зруйнувала, втрутившись у те, куди не повина була втручатися...

чесно?

якщо навіть підмиває щось дізнатися... кудись влізти... стримайтесь... ліпше навчитися чекати... це таке втрачене уміння... чекати... і не пришвидшувати події... все має відбутися природньо... весна після зими, літо після весни... народження після вагітності... воскресіння після смерті... але ніяк не навпаки... треба уміти чекати і у цьому чекані народжується
спокій

просто бути

боротьба... виживання... мета... завдання...

останнім часом мені ці слова стали незрозумілими... дивними для мого сприйняття

сьогодні мені ближчі та зрозуміліші слова: музика, вода, тепло, спілкування, душа, вітер...

слова, що надихають; слова, що наповнені змістом і ніжністю; слова, що не викликають агресію...

всередині вже досить довгий час проситься назовні жінка...

жінка ніжна, усміхнена, яскрава, творча, мудра, щира, спокійна, трохи сумна і мовчазна...

ця жінка всередині прагне розквітнути... проявитися у цьому світі, на світлі...

жінка, яка відкинула боротьбу, думки про виживання, ідею постановки цілей і виконання завдань...

жінка, яка прокидається і радіє сонцю... жінка, яка вдихає аромат квітів та соленого моря... жінка, яка творить... яка насолоджується життям, яка пестить дитя і цілує чоловіка... яка радіє ночі, бо вночі вона перетворюється на богиню кохання і вогню... жінка, яка співає... танцює і вміє гратися...

жінка у своїй суті відчула, що прийшла пора прокинутися... вона жила в мені, але вона спала... спала довго, бо боялася з'явитися такою на світ...

жінка

вона вже усміхається ніжним і ледь помітним усміхом...

зоряне небо...

воно висіло прямо наді мною... таке глибоке... таке важке і прозоре водночас... мерехтіння незлічених зірок створювало відчуття неймовірної радості та смутку водночас... я побачила, як упала зоря... я хотіла, щоб упала ще одна... щоб устигнути загадати бажання... вона упала... я встигла промовити "любо"... , а "в" не встигла ;)

небо і я - створили собою цілісний і довершений образ казки... того, що удень не видно... тільки ніч... тільки чисте небо без електричного світла створює саме це відчуття причетності до чогось незримо великого і чистого...

ніч... небо... зорі... я...

у місті так не вистачає повноти і єднання з природою... у місті губиш себе і сенс усього... без зоряного неба так важко залишатися собою...

лише воно повертає до себе... до серця... вглиб себе...

небо

повне зір

завдання на щодень

вчора мені вислали силочку на білоруський блог... все дуже просто написано, але простота і є тим незбагненим, до чого ми йдемо усе життя...

отож, від учора намагаюся робити щодня:

1. те, що боюся
2. те, що подобається
3. щось для іншої людини
4. щось для майбутнього

вчора ніби вдалося зробити усе ;)

сьогодні ще триває!

12-годинний робочий день

о 4.20 продзвенів будильник... прокидання тривало рівно 9 хвилин до наступного дзвінка будильника... а так не хотілося...

зайшла на кухню, а там - брудний посуд... його звечора забули помити... я зітхнула, але спокійно помила його...

я взагалі люблю мити посуд особливо в гостях... і на роботі... мене це заспокоює і дає можливість відчути себе господинею...

отож, помила посуд, поставила чайник на каву і в душ...

ледь тепла вода... стікає струменями по голому сонному спітнілому тілу... засмаглому і стрункому... апельсиновий гель для душа... шоколадний шампунь... відро холодної води і я готова до сніданку...

насипаючи каву в горня - розсипала її. думка - я ще сплю... ;)

кава з кексом і бананом... смакота...

білі бриджі, кросівки, макіяж, апельсиново-бергамотові парфуми... клас... викликаю таксі...

за 15 хв приїздить зелений мерседес... їду і слухаю щось на зразок Металіки...

з 6.00 зустрічаю гостей з усіх областей України... мова російська-українська... люди приємні, теплі, доброзичливі, з гумором!!!

о 13.00 виїзд на Труханів острів... потрапила до раю!

канапки, сік з льодом... морозиво... басейни... Дніпро... фотосесія з крилами ангела...

о 15.00 - знову мерседес і офіс...

втомлена... іду додому... відсипатися після раю ;)

middle summer

середа
середина літа
15 липня

хочу забути все, що було вчора... все, що було раніше... все, що було взагалі...
хочу почати думати інакше, поводитися інакше, сприймати інакше...

відчуваю всередині себе серце
серце, що б'ється
серце, що живе
живе серце

я стою посеред життя і намагаюся вловити його запах
хочу просто жити усміхнено
бути собою

бути посеред літа
жити літом і його ритмом

сприймати його таким, яким воно є
вловити те, що допоможе себе краще зрозуміти
відкинути думки та враження інших про мене
забути все

рухатися разом з життям
не випереджаючи його і не запізнюючись
жити життя
дихати життям
смакувати

креатив

вчора мені надіслали яскраву доповідь Кена Робінсона про те, як освіта вбиває креатив. останній рік мені на очі потрапляють книжки, фрази, люди, ситуації, які показують мені абсурдність системи в якій ми живемо...

цікава штука - система створена людьми, самі ж люди всередині бунтують проти системи, але цілеспрямовано продовжують у ній жити і їй підігрувати... тримати її на плаву

чи не ідіотизм? чи не дурість? чи не нехтування собою і своїм призначенням?

звичайно, ми ціле життя шукаємо сенс і своє призначення, але, нам було б набагато легше це зробити, якби з дитинства ми не були піддані суворим заборонам, стереотипам, страхам і болям тих, хто поруч...

"... ми всі приходимо голі у цей свій і голій йдемо..." але чому ж протягом життя ми намагаємося накопичувати багатства, які несуть тільки сум... чому ми не збираємо емоції, відчуття, враження, знайомства, нові міста, запахи, смаки, музику, історії, танці?..

чому ми вперто купуємо техніку, машини, одяг, косметику, але нехтуємо людьми, ідеями і своїм серцем?..

ми не слухаємо себе, ми слухаємо те, що каже нам довкілля, суспільна думка... ми прагнемо мати те, що не приносить нам жодного задоволення...

не можуть усі бути професорами... не можуть усі працювати в офісах... не можуть усі їздити на машинах...

той же Сковорода казав про сродну працю... кесареву кесареве... одні творять музику, інші картини, ще хтось чудовий хореограф, а ти - поет...

та на жаль, суспільство не давало можливості заробляти на життя саме тими уміннями, що лежать всередині нас...

може зараз саме той час?!

я відчуваю, що у повітрі витає дух серця і внутрішніх бажань... саме креатив... саме відчуття, думання і усвідомлення мають заступити систему...

треба жити...
просто жити...
мати прості стосунки...
стосунки без брехні та драм...
варто себе відчути...
заради себе самого...

вірші

сім нот... плюс-мінус напівтонИ... три октави... ну хіба хтось може витягнути голосом більше... українська абетка в 33 літери... і все ж люди примудряються писати вірші та творити музику...

сьогодні слухаю вірші Підкаури... він пише Могилевській та Пономарьову... тобто, він їм не пише, він просто пише... а вони його співають ;)

настільки класно слухати різні варіанти виконання... сумний... нестримний... веселий... стьобний... іронічний...

класно до сліз читати Грицька Чубая... відверто співати Ігоря Білозіра... сильно писати музику на Олександра Олеся... унікально відчути Плужника...

шалено створити щось самій... радісно, коли співаєш для когось... вірші можуть бути музикою без нот... музика може бути віршами без слів... почуття можуть бути зрозумілі по очах... сльози можуть стікати по серцю... радість може бути тихою...

так дивно

справді... так дивно, коли проходить день і вчорашні емоції та відчуття видаються такими незрозумілими... такими безпідставними... все, що вчора здавалося крахом світу - сьогодні просто виглядає безглуздим і навіть не вартим уваги...

так дивно...

коли сьогодні я, навіть усвідомлюючи розумом усю абсурдність, все одно усміхаюся і хочу жити...

коли сьогодні, я роблю те, що хочеться... я просто насолоджуюся днем... хоча я втомлена... аж надто... втомлена фізично... але душа піднесена... душа летить... душа живе...

справді... так дивно... що слухаючи пісню вчора - вона змушувала душу плакати... сльози самі текли по обличчю... сьогодні ця пісня просто фон... так - вона сильна, потужна, відверта... але я не плачу ;)

таки дивно все з тими емоціями... з тим серцем...

мені здається, що людина насправді народжена для щастя... просто коли накопичується негатив... негатив, який не вивільняється... тоді, будь-яка дрібничка може порвати на шматки... довести до зриву...

тому я радше плакатиму частіше... частіше кричатиму і проявлятиму негатив, аніж збиратиму його всередині себе...

хоча, я не впевнена, що перестану дивуватися ;)

втома

втомлена я...

втомлена від надуманості, втомлена від слів і від сліз, від жалю... втомлена від недосипу, від одноманітності, від безвиході... втомлена від самотності, від людей, від себе... втомлена від браку і від надміру емоцій... втомлена від бездіяльності, від ритму, від страху, від образи... втомлена від злості, від минулого, від думок... втомлена від туги, від жаги, від повторюваності...

я втомлена...
сьогодні
зараз
у цю мить

втома розлилася по мені, як річка... вона захопила мене у полон і несе... я піддалася втомі і просто у ній перебуваю...

я - втома
сьогодні
зараз
у цю мить

дощ і все, що з ним пов'язано

люблю дощ... коли краплі - такі великі, такі, спочатку, поодинокі летять звідкись згори прямісінько на тебе... люблю, коли вдається між цих величезних крапель залишитися сухою ;)

обожнюю, коли дощ починає йти швидше і швидше, і, спочатку з'являються сліди на одязі, відчуття чогось мокрого на обличчі, голих руках... коли краплини перетворюються у потоки води, що стікають по волоссю... коли з кожною секундою починаєш намокати і, врешті, стаєш як хлющ... стаєш мокрою вщерть...

дощ піднімає настрій і створює відчуття чистоти, і початку чогось нового... дощ разом з громом виглядає потужніше, а коли крізь небо прориваються відблиски блискавки - навіть стає лячно... тоді хочеться заховатися кудись... лягти на підлогу і бути в темноті цього дощового дійства...

дощ - це сила! дощ - створює певне єднання людини з природою! дощ - допомагає відчути щось давно не відчуване чи забуте...

люблю дощ... люблю воду... люблю мокнути... люблю знімати з себе мокрий одяг... люблю одягати суху сорочку і теплі шкарпетки... люблю пити гарячий чай... люблю грітися біля вогню... люблю грітися в обіймах...

і все це - дощ...

щирість

знати правду - не завжди добре... принаймні так кажуть ті, хто намагається оберігати свій страх висловлювати правду іншим...

люди такого штибу мають внутрішній страх перед змінами, які несе висловлена правда... їм краще брехати і жити потайки, аніж сказати правду...

правда для них - це образа іншої людини... правда, на їхню думку - ранить...

а чи не ранить брехня?! бо ж правда, все одно стане відомою...

а може краще навчитися говорити правду, нехай вона і зробить боляче?! але ж тоді не буде подвійного ефекту - брехні, замішаної на страху і остаточній недовірі...

правда ранить! так! я знаю!

але біль від цієї рани компенсується щирістю і відвертістю! принаймні я готова на щиру правду! аніж на замасковану під благодіяння брехню!

страх людини - ось що спонукає мовчати і не говорити правди!

страх перед змінами! бо, зміни ж можуть бути кардинальні й безповоротні...

звичайно, можна поглянути на це з іншого боку - ми нікому нічого не обіцяли... ми нікому нічого не винні... це наше життя... і ми у ньому можемо брехати...

але ж не собі?!?!?!

уся брехня іншим - це, насамперед - брехня СОБІ!

я боюся зробити собі боляче - ось чому я БРЕШУ!

саме внутрішній страх штовхає нас на такий вчинок... страх, що нас не зрозуміють... страх, що на нас не так подивляться... страх, що, врешті-решт, можна лишитися самому...

тому брехати - це так природньо... бо це ж нікому не шкодить... (читати іронічно)

всі вже звикли, що їм брешуть чоловіки, жінки, діти, друзі, співробітники...

брешуть усі - то чому я не можу?!

а як спробувати!!!???

а як спробувати стати відвертим перед собою... а як пробувати стати щирим стосовно себе...

а як спробувати!!!

одна

коли я одна - я щаслива! коли я одна - переді мною відкритий увесь світ! коли я одна - мені радісно і спокійно! коли я одна - мені нікому нічого не треба доводити! коли я одна - я можу все!

не відчувати когось поруч - дає силу вірити у себе і свої сили! не мати когось поруч - дає стимул і впевненість у собі! не бути з кимось - це можливість покладатися тільки на себе!

коли хтось поруч - хочеться, щоб життя і дії були на двох! коли з кимось разом - віриться, що це "разом" - спільне! коли не сама - відчувається, що взаємність взаємна!

та, коли хтось поруч, а дій на двох нема. коли хтось поруч, а в це "разом" - не віриться. коли з кимось, а взаємності не відчувається...

запитання?

то я сама?! чи я з кимось?!

я відчуваю свою силу?! чи я хочу, щоб моєї сили вистачало на двох?! чи я відчуваю силу того, хто поруч?!

і що відвертіше?!

бути самій чи бути самій, з кимось поруч?

і що не так болить?!

самотня ніч, чи ніч в обіймах того, хто не з тобою?!

що обрати?! як жити?!

слова, як реальність

мудреці кажуть, що людина має промовляти тільки добрі слова... і, таким чином творити своє майбутнє...

перевірила - працює ;)

але я також зрозуміла, що сама здатна отруїти своє життя тими ж таки думками, словами і вчинками...

не маю бажання казати, що літо дурне, але так чомусь сталося...

життя приносить щось таке, з чого варто зробити висновок, щось зрозуміти і знову забути ;)

намагаюся боротися зі своїм минулим, а точніше, з собою минулою... з собою, яка робила щось, на мій сьогоднішній погляд - не так... правда тоді, це "не так" - було вершиною бажання!!!

сьогодні ж ця вершина - причина стресів та неврозів... потім приходять думки, що це мені урок за те-то...

але світлі миті не полишають мене і я продовжую сміятися з того, що можу ось так впасти в депресію... ні з того, ні з сього... просто впасти в пригнічений стан і у всьому бачити понурі кольори... окрім того - я реально не вмію змовчати і мовчати!!!

слова просто зриваються з вуст і в результаті виходить така нісенітниця, така дурня, що самій противно...

намагання стриматися, намагання думати про добре, намагання сприймати життя, як ще один день - даються важко... я б сказала, надто важко даються...

тут всього не опишеш... та і не варто говорити про погане ;)

до того ж, погане сьогодні - може стати добрим завтра ;)

і те, що теперішня любов трансформувалася, може завтра стати проявом чогось інакшого... якоїсь зовсім незвичної любові чи чогось іще...

єдине, чого бракує - простої підтримки поруч... простого плеча... просто людини поруч...
людини, що допомогла б пережити це літо...

довіра

важко, що нема довіри,
що розбите тіло,
що душа, як шмата,
на вітру порвата

що боротись треба
навіть без мети
далі треба жити
навіть як не ти
будеш поруч мене
бо життя моє
ти живи для себе,
лиш лиш не так, як є...

маска

так цікаво... помітила, що чим більше контролюєш щось, тим воно впевненіше вислизає з рук...

коли життя підлягає контролю... коли кожен вчинок, думка чи порух голови робиться заплановано - я виглядаю смішною і дурнуватою...

моє таке поводження зумовлене тим, що я вигадала собі сценарій і почала за ним жити... одягла маску... перетворилася у робота... робота, яким контролює запрограмований мозок...

відчуття - не з приємних!

настрій - нестерпно-важкий!

а все тому, що моя душа знову стала заручником холодного мислення...

душа віддала свої права чоловікові на ім'я - мозок

ніжна і тендітна жінка перетворилася на жорстоку стервозну бабу... незадоволену життям, собою і всім, що поруч

уява малює жахливі картини того, чого немає... зв'Язки виголошують слова, нічим не підкріплені, рухи скуті та механічні, без тіні емоцій

знайшла у цьому позитив ;)

тепер я злюся на себе! і це приємна знахідка!

злюся і при цьому не відчуваю вини ;)

але ж злість - це також емоція!!!

***
тільки б маску скинути
тільки б лишити умовності
тільки б мовчання притишити
не видавати голосом

тільки б себе не втратити
збирати по-крихтах паузи
тільки б навчитись стримання
щоби життя не вбивати