так давно не відчувала внутрішній спокій... так давно... від кінця весни... майже два місяці агонії... перемінного настрою... бурі емоцій... негативу і самознищення...
вчора я зробила крок уперед, а сьогодні агонія позаду...
моя усмішка тихо і непомітно сяє на вустах... її видно в очах... цей невидимий блиск присутній... внутрішній спокій і довіра до процесу таки взяли гору над інтригами, образами, самокопаннями, звинуваченнями, злістю і маніпуляціями...
мене більше не чіпають драми і боротьба... мені зараз затишно і природньо...
я віднайшла те втраченне, що було в мені і яке я сама ж зруйнувала, втрутившись у те, куди не повина була втручатися...
чесно?
якщо навіть підмиває щось дізнатися... кудись влізти... стримайтесь... ліпше навчитися чекати... це таке втрачене уміння... чекати... і не пришвидшувати події... все має відбутися природньо... весна після зими, літо після весни... народження після вагітності... воскресіння після смерті... але ніяк не навпаки... треба уміти чекати і у цьому чекані народжується
спокій
