зі скайпу

1.
усе не так, як звичайно
це правда
у мене дуже змінилось життя
страшенно
і я вже не та
аж надто
все таємниця
ну
хоч це не буденно
;)

2.
я нічого не маскую
я просто живу
зі своїми емоціями
і відчуттями
до безтями
і недоспаними ночами
зі сльозами

3.
правда буває гіркою
але це ж не причина для суму
не перетворюй життя на думу
чи в задуму
не малюй в уяві візерунки
і не пий чужого трунку
все - дарунки

червень закінчився?

літо... червень... таке намисто емоцій та відчуттів за такий стислий строк - не відчувала давно... а може і ніколи...

стрес, гіркота, біль, образа, страждання, злість, ненависть, туга, любов, шал, жага...

знову образа, злість, сарказм...

ніжність, стриманість, спокій, радість, усміх...

безсоння, довгі розмови, брехня, самокритика...

і знову радість, легкість, впевненість, щирість...

***
цей перший місяць літа...скінчився непомітно
ця спека у стосунках - від бійки до цілунків
так складно зрозуміти, куди брехню подіти
як жити й відчувати, коли душа у гратах...
що думати й чинити, коли минуле змито
чи серце нам розкаже враз,
де радість і кінець образ?

ілюзія

захотілося написати тобі

думаю, ти знаєш, що я думала тільки про тебе у ці миті

насправді я відчуваю, що ти підірваний і я також

і що подорожі - це для нас

я проживу це маленьке життя, це літо... може щось зміниться і в тобі, і в мені...

може ти відчуєш, що жінка, яка поруч тебе - це те, що тобі справді потрібно

може я відчую, що чоловік, який поруч мене - це те, що мені справді потрібно

все може бути

але знай точно... що є спільність душ...

є те, що не пояснюється словами

може мені не варто це писати... може це емоції

може я все це вигадала собі...

бо внутрішній біль... він присутній... він є... і реальність, вона відмінна від відчуттів... та...

я просто тобі пишу... нехай це буде лист не від кого

лист, який просто знайшов тебе у цьому світі

лист з неба...

слова, як дощ...

який випарується з першими променями сонця

нехай

сьогодні зранку знову захотілося писати ;) мовчання і внутрішнє спогладання таки дали результати... нехай важко, нехай боляче, але я зрушилася з точки, на якій стояла і боялася її залишити...

пройти щось, закінчити, усвідомити і піти далі - це так цікаво!

знаю, лячно, але ж і цікаво!

сьогодні я відчула, що йду по вулиці і собі подобаюся... щось роблю і радію за себе, спілкуюся з людьми і відчуваю, що це їм потрібно!

мене захопила відвертість
мене дивує поведінка людей
мене надихає моє серце

коли якась справа завершена - її варто відсвяткувати! так кажуть ;)
коли є внутрішнє бажання щось зробити - це робити варто...
коли думки рояться - їх необхідно трансформувати...

вигладає узагальненим? нехай ;)

але я це пишу - бо я це випробувала на собі...

життя - танець

я співаю... я вся співаю... іду по вулиці - співаю вголос... сиджу в офісі - співаю мовчки... кожна клітинка мене - наповнена музикою і віршами...

я - пісня

ступаючи землею - відчуваю, що мої рухи схожі на магію... я не просто йду - я танцюю

я - танець

величезні краплі дощу падали на мої руки... я стояла у вікні - простягнувши їх до неба і ловила краплі...

я заплющила очі і відчувала, як вода стукає по руках, робить їх мокрими і стікає крізь пальці...

я вмила своє лице дощем і відчула себе частиною незбагненого всесвіту...

я - дощ

мені байдуже що робити, мені лиш би з тобою...

я і ти - ціле

бажання усміхатися, світитися, творити, радіти і сумувати

я - людина

В небеса замріяні кроки

Am       F        C   E
В небеса замріяні кроки,
А в солоний океан сльози.
Я би міг тебе кохать, доки
Сніг років не забілив коси.

Приспів 1:
G  Am                 F               C E
 Але ти не та, але ти не та, ти не та.
 Але ти лети, але ти лети, ти лети...

І хай скрегочуть пліткарі всюди,
Білобокії рябі сороки.
Хай душа болить і рве груди.
Я себе не запитав: "Доки?.."

Приспів 2:
...Буду я таким, буду я таким, я таким доки?
Але ти лети, але ти лети, ти лети в далі.
На устах печать - буду я мовчать, я мовчать в докір.
Але ти лети, але ти лети, ти лети в далі.

І хтось незримий жартома просто
Десь колись ховав моє щастя.
Я дарую тобі мрій простір,
Щоби в ниточці надій прястись.

Приспів 1  (x2)

Богдан Ільницький

потенціал

ніколи не вчила німецьку, ніколи не розмовляла нею і не стикалася надто тісно... щойно перекладала програму семінару, де була написана посада людини і місце її роботи... я переклала, а вже потім зрозуміла, що то німецькою...

можливості людини справді безмежні...

якщо людина щось прагне - вона може це здійснити...

найважче, але найпростіше - почати з себе... зі своєї поведінки, вчинків, свого мислення...

ти щось робиш не так, як звик мозок - і він починає дивуватися... що відбувається?

24 години інакшого поводження - і звичка діяти саме так - зникає...

часто чую і сама кажу - я така! ну от я така... і що?

це не я така - це мене такою зробили люди довкола, люди, які мене виховували, навчали... вони передавали мені свої стереотипи мислення і поведінки, які тепер аосціюються зі мною...

але ж та, якою я народилася і можу бути - і те, що я зараз - це просто відрбраження світу довкола мене...

ну а як повестися інкаше, а ну як подумати інакше, а ну як сприйняти інакше, відповісти інакше, одягтися інакше...

зробити не так, як завжди...

і це завжди, ця схема життя одразу перестане крутитися по спіралі...

життя одразу змінить свій плин...

я сама дивуватиму себе і дивуватимуся, якою можу бути різнобарвною і живою...

я можу радіти, я можу стримуватися, я можу просто бути, просто мовчати...

я таки можу!!!

образа

таки вирубити мозок - класна штука! кайфувати від миті - просто надихає! любити без очікувань - шалено радісно!

вирубити мозок хочеться назавжди! ця зараза настільки отруюює життя і руйнує цілісність, що описати це словами справді несила...

всесвіт нам дуже вчасно дарує сюрпризи... нехай вони сумні, болючі... нехай ці сюрпризи ранять... та, насправді ранимо і руйнуємо себе тільки ми самі...

мене образили? нічого...

мені болить? це моя провина...

я сама змушую свій мозок ятрити рану, яку сама ж і створила...

жити миттю - це так відверто! відверто перед собою!

мріяти і жити ілюзією - це така глибока брехня собі!

чогось хотіти і вигадувати заборони - це страх і умовності... це страх зробити щось не те... за що осудять інші...

благаю - осуд інших - їхня внутрішня рана... бо вони самі стільки разів боялися щось зробити... вишуковували причини і суспільні заборони... а тепер ця рана і цей біль змушують їх осуджувати тих, хто не злякався...

але зробити, а потім шкодувати - також не вихід... якщо робиш - то без жалю... якщо зробив - то цей страх подолано...

головне, щоб саме бажання не виявилося ілюзією, досягнувши якого, отримаєш гіркий присмак і спустошеність...

страх не дає нам брати відповідальність за себе і свої вчинки... ми самі вигадуємо мораль, етику і традиції, щоб прикрити власну нікечемність і безвідповідальність...

я відповідальна тільки за себе...
я відповідальна тільки за свої вчинки...
і за все, що зі мною відбувається відповідальна тільки я сама...

геть слово "обставини", "життєва ситуація", "образа", "брехня", "зрада"... це - умовності!

я готова відповідати за себе сама!

Гнів - любов навиворіт

коли не любиш людини - гнів не є оправданий... і чи варто гніватися, якщо немає любові?.. любов і гнів - вони просто дві сторони однієї монети... знаю по собі, коли я гніваюся, це не тому, що я не люблю... це не тому, що маю противний характер... я гніваюся, бо відчуваю, що людина, яку люблю усім серцем - витрачає своє життя, а не живе його.... не радіє, не сумує, не свариться... а все через шаблони виховання, шаблони сприйняття, шаблони мислення... і, як результат, людина вважає, що вона така... що це саме вона... але ж це не так...

подивіться на людей довкола!!! вони всі живуть сумно, однаково, беземоційно... вони плекають мрії, замість того, щоб жити сьогодні... вони створюють ілюзії... замість того, щоб робити те, що відчувають і те що хочеться...

антагоністами любові є апатія і байдужість...

коли я бачу в очах у людини байдужість, коли людина незадоволена і пригнічена.... тоді любові немає...

вона або зникла, або її просто не було

напевно найсильніша довіра і повага може бути серед друзів... тільки друзі нічого не хочуть взамін, тільки друзі завжди готові прийти на допомогу, тільки друзі можуть порадіти, коли добре...

бути коханцями - важко, бо тут передбачається взаємність
ще важче бути чоловіком і дружиною, бо тут само собою люди вважають, що їм хтось щось винен...

треба бути собою... треба відчувати себе... треба вірити собі... треба залишатися щирим... треба помилятися... треба довіряти...

нехай слово треба і недолуге тут... але цього варто прагнути...

цілісність тільки тоді народиться, коли житимеш без підозр, без ламань себе, без зашореності...

коли з роками не старієш, а ростеш... коли не плекаєш в собі страхи і безвідповідальність... коли живеш, коли ризикуєш... коли не намагаєшся підкорити собі інших...

мені сказали, що повага і довіра в сім'ї - це дитинство...

ну і нехай... а я хочу просто любити.... а я хочу довіряти... а я хочу разом усміхатися і плакати... я хочу залишатися собою і знати, що моя самість нікого не робить апатичним... що і я не кпиню з коханої людини, бо вона мені не байдужа...

гнів - це не ворог любові
гнів не заперечує любов

це просто інша емоція ;)

втеча

фраза на вулиці "мой мальчик" - у розмові між жінкою і чоловіком ошелешила мене і змусила задуматися, а чому чоловіків навколо так мало? їх можна порахувати на пальцях однієї руки... чоловіків у такій величезній країні? їх нема...

просто хлопчики так і залишаються хлопчиками, вони старіють, але не виростають у чоловіків... чи ви де бачили, щоб такий одружений хлопчик мав сили жити із жінкою, а не з жінкою-мамою??? вони втікають від справжніх жінок, як від вогню і шукають собі прихистку у тих, які їх мають за хлопчиків.... боляче дивитися, коли дорослий симпатичний чоловік так і залишився недорозвинутим хлопчиком... який не бере на себе відповідальності, який шукає причини, а не засоби, який не вміє по-справжньому віддаватися почуттям, який не може бути на рівних із жінкою... хлопчикам треба мами і вони їх знаходять... навіть якщо їм набридає одна жінка-мама, він все-одно знайде іншу, таку ж саму...

поки чоловік не виросте у чоловіка, поки він не навчиться брати за своє життя відповідальність, поки він не зуміє полюбити жінку і бачити в цій жінці саме жінку, а не маму... поки він не перестане культивувати образ мами в собі, він залишатиметься хлопчиком, якого так і називатимуть - "мой мальчик"... і йому від цього буде добре і комфортно...

але ж це втеча від себе!! втеча від свого внутрішнього світу!!! втеча в утробу до матері...

а такого в природі не буває...

жінка-мама, завжди буде плекати у ньому цього хлопчика, буде забивати його справжню чоловічість, буде мамою... і вона ніколи не стане жінкою... жінкою, якій потрібен чоловік...

хлопчики потрібні тільки мамам, як і мами потрібні лише хлопчикам...

цілісність

"Трансформация приходит как смерть — тогда, когда наступает время.
Как и смерть, она переносит вас из одного измерения в другое."

мої спроби говорити тільки про те, що я пережила, відчула і усвідомила, здаються вдалими... у тому плані, що я не з'їжджаю на теоретизування, а намагаюся прочитане прикласти на своє життя... на те, що пройшло крізь мене саму і стало мудрістю...

слово досвід - банальне... бо саме він заважає сприймати дійсніть без зашореності та порівнянь...

досвід - не дає чути себе, чути іншу людину...

досвід складає усе в узагальнення і шаблони...

люди і життя - це чудо... це непізнання... це таємниця...

святий бунтар сказав: "не слухайте те, що я вам кажу, це мій досвід, а не ваш..."

несподівано для себе, моє життя стало схоже на життя дитини, у якої немає минулого, немає досвіду, немає думок... є тільки чисте сприйняття дійсності та відчуттів...

біль, образа, гіркота, безвихідь, страх - їхнє повне відчуття і прийняття - допомогли прийти раніше невідомому відчуттю безвідносної любові... любові чистої і всеохопної...
відбулася зміна мене.

я померла і народилася знову...

День

Як же мені тебе привабити?
Вроду до тебе в переходах не віднайти.
Знати принаймні хто є ти, де ти,
Потім вагатись підійти чи не підійти.

Скільки питань,
Заморочених зізнань.

Як же тобі мене пробачити?
Правду серед брехні так важко побачити.
Люди продовжують судачити,
Яка різниця винен я, чи ти?

Нам би відкинути образи і далі йти,
Образи і далі йти...

Приспів:
Настане той день,
Зберу я у віхоть солому пісень,
Позичу десь сили,
Щоб тії слова за живе вас вкусили
Настане та мить: летить і розтане усе як і в мить.
Настане той день...
Настане той день...

Як заховатися від заздрощів?
Як обійти нам каббалу зоряних борщів,
Щоб не заляпали лайна дощі?
Не перешло на х зна що золото душі.

Доле моя, може інший, може я
Може інший, може і я...

усвідомлення

якщо чоловік бреше одній жінці, він може брехати й іншій... не можу пояснити дій людей, які відчувають одне, а роблять і кажуть протилежне... які, ніби-то своєю любов'ю, зазвичай руйнують життя собі і життя тих, що поруч...

коли людина ховається за пояснення, розумування і відверто замовчує правду від себе - від таких людей треба тікати подалі... ці люди здатні отруїти довкілля...

коли людина, якій довіряєш, постійно бреше, то правда стає болючіша в рази...

слова і музика

відчуваю кожну частинку себе... руки, серце, щось коло серця, голова, очі... відчуваю всередині себе щось таке, чого описати геть не описати... щось таке, чого неможливо вловити, тільки сльози, що накочуються на очі та недосказаність, що підкочується до горла, але там і застрягає....

словами, кажуть, важко описати стан і відчуття, але ж чому пісня ДДТ "Дождь", пісня Мітяєва "Лето, это маленькая жизнь"... викликає стільки емоцій????? Звідки вони, якщо слова майже нічого не описують?!

а може тут важить музика?

може саме завдяки музиці, слова набувають того яскравого і довершеного змісту, який викликає емоції... який змушує плакати, а разом зі сльозами, відчувати, що є серце і є душа...

музика доповнює і створює повноту...
музика живить і оживляє слова...
музика, як вода, що стікає віршами в серце...

а може, словами все ж можна описати те, що відчуваєш?