втікаю

втікаю з гарячого міста. втікаю зі спраглого міста. втікаю з шаленого міста.

втікаю?..

втікаю від себе гарячої. втікаю від себе шаленої. втікаю від себе спраглої.

я - як місто. розпечене, втомлене, збентежене, нагріте, сіптніле...

а місто може втекти від себе? напевно так само, як і я...

і чи треба?

ти і я

це твоє відчуття... там, де ти зараз... у твоєму стані...
про себе казати нічого не хочу... принаймні наразі...
може колись, як буде нагода поговорити очі в очі...
до ночі, до ранку і знову до ночі... і може ще раз до ранку...
досхочу чи донесхочу...

Мені так багато є тобі сказати, а ще більше промовчати поруч тебе. Тримаючи за руку, або пригортаючись до неї... Я пригадую, як останній раз ми сиділи одне напроти одного і тихо, глибоко вдивлялися в морську глибінь очей, намагаючись зрозуміти, що там на дні... Хотілося відчути все, що відчуваєш ти і я... разом, окремо і по черзі...

Ти був такий надзвичайно щирий і водночас такий стурбований і загублений... Твої очі говорили так багато, твої руки прагнули схопити мене в обійми... Ти говорив про все, але тільки не про те, що хотів... Ти волів слухати мене, аніж зізнатися собі у тому, що відчуваєш.

Бути поруч тебе так світло і затишно... Так невимовно лагідно і тремтливо... Ти можеш нічого не казати, бо я вже давно знаю твої думки...

Зараз ти можеш сидіти на іншому кінці планети, читати статті про політику, бачити, що я є в скайпі, але обереш мовчати, аніж привітатися...

Знаєш, а мені так не вистачає твоєї уваги... Не вистачає простого смайла чи побажання гарного дня... Часом я не вірю, що ти взагалі є, що ми могли годинами розмовляти про все і ні про що... Ми могли мовчки, не заважаючи одне одному, готувати сніданок і вечерю... А потім так само непоспіхом смакувати кожен шматочок... Мити одне одному спину і сміятися...

Хіба це було з нами? Чи це була я? Чи це був ти?

Сьогодні я не впевнена... Справді... Бо ті ми - це не ми сьогоднішні... Ми - це спогади, які залишилися тільки у нашій свідомості...

А може я - це ти? Чи може ми - це взагалі одна людина? Розхристана, розгублена, злякана? Чи відверта, легка і усміхнена?

Сьогодні я б із задоволенням випила кави з морозивом... Холоднючої кави.... І ти поруч - у дзеркалі відбиваєшся...

правильність

"звідки я знатиму, що це правильна відповідь? звідки?"

я ледь не заплакала... в мені, у серці - ця фраза прозвучала так голосно і так звично... знати, що так вчинити правильно, а так ні, це добре, а це погано, це щиро, а це маска...

хто це визначає?

в мені одразу виник образ пана Ніхто... з усього фільму я чітко зафіксувала 2 фрази:

1. людина не може прийняти рішення, бо не знає, що з нею буде; але вона не може прийняти рішення і тоді, коли вона знає, що з нею буде...
2.
- журналіст: так яке з цих життів правильне?
- пан Ніхто: усі...

з весни маю сильне бажання відчувати життя таким, як воно є зараз... не вчора, не завтра, не годину тому... а саме зараз у цю мить... актуалізувати свої відчуття та емоції... відчути їх сповна...

зараз я сиджу на стільці за комп'ютером... у мене блимає аська... з'явився хтось у скайпі... тіло пітне і липке від спеки... клацають клавіші... в роті сухо... я ковтаю слину... думка хоче прочитати те, про що блимає аська... прочитала... "може це і є відповідь на мої питання"

усміхаюся тихо...

трохи болить спина... співробітник розмовляє по телефону... я засміялася з фрази "приблизний хлопчик"...

за вікном їздять машини, розкритий записник, на дні склянки - вода... перклала одну ногу на іншу...

на серці важко, але не боляче... просто важко... важко дихати і крутити головою...

після такої вправи думки пропали... захотілося заплющити очі і просто лежати у прозорій воді... на дні маленькі камінці... навколо правічні камені з дна океану...

тільки пан Ніхто у кожному з нас визначає "правильність"... якої "насправді" не існує...

усмішковий день

сьогодні оголосила день усмішок! причина знайшлася сама - я прочитала, що дитина в середньому сміється 400 разів на день, а доросла людина...

хто скільки дасть??? давайте! ну!..

140?
100?
73?


а може 35?

навіть і близько нема...

виявляється - в середньому дорослі, тобто ми, сміємося всього 15 разів на день!!!

коли я прочитала цю мізерну цифру, мені захотілося усміхатися і спонукати до цього інших!

сьогодні був перший усмішковий день!

завтра - другий!!!

так важливо відслідкувати усмішку на своєму обличчі, зафіксувати її і відчути, які думки з'являються, коли присутня усмішка? як думається? який настрій? що хочеться робити?

сміх, усмішка, посміх, ледь підняті кутики вуст... це так тепло, так відверто прекрасно... це щиро і нестримано затишно...

тільки чому, коли хтось сміється за спиною, нам замість усміхнутися навзаєм, стає страшно і прикро за себе?

все стало концентрованіше

якщо червоний - то соковитий, вишневий, малиновий, такий вологий та кисло-солодкий...
якщо синій - то як ніч, як глибока вода, як гори, як сніг в горах...
якщо жовтий - то як сонце, спекотний, теплий, домашній жовток чи кекс...
якщо білий - то льодяний, прозорий, хмарний, ватяний і на смак морозива...

якщо поцілунок - то нестримано довгий...
якщо обійми - то міцні та дружні...
якщо ніч - то на 3 доби...
якщо розмова - то дивлячись в очі...

якщо?..

ще так багато можна говорити... але тиша скаже більше...

мить

спекота, спекотиння, спрага, жар, гаряче, душно... так було кілька днів... а потім - сезон дощів... злива, стіна, величезні краплі... дощ годину-дві-три...

нічне місто чарівне і природнє... воно змушує інакше поводитися та мислити... а ще - інакше почувати і говорити...

музика, кава, відкритий балкон...

мить - це все

життя проживати цікаво

серед дня відчула, що хочу просто полежати на траві у парку... подивитися на все від рівня землі... не парячись, а що подумають інші... просто лежати на траві у парку і розмовляти з другом про все, що хочеться - це розкіш, це кайф, це насолода...

місцями суха трава, діти бігають і бавляться іграшками, молодь фоткається, ще хтось просто сидить на лавці та спостерігає за цим всім...

а мені захотілося лягти на траву... спертися ліктями на землю, підперти обличчя і бути тут і зараз... не думаючи про час, роботу, обов'язки і цілі...

я була собою, не грала роль, а слідувала бажанням... не намагалася здатися чимось інакшим, а говорила те, що спадало на думку...

хотілося життя проживати, а не безцільно очікувати уваги від інших... хотілося хотіти... жилося і дихалося...