ти і я

це твоє відчуття... там, де ти зараз... у твоєму стані...
про себе казати нічого не хочу... принаймні наразі...
може колись, як буде нагода поговорити очі в очі...
до ночі, до ранку і знову до ночі... і може ще раз до ранку...
досхочу чи донесхочу...

Мені так багато є тобі сказати, а ще більше промовчати поруч тебе. Тримаючи за руку, або пригортаючись до неї... Я пригадую, як останній раз ми сиділи одне напроти одного і тихо, глибоко вдивлялися в морську глибінь очей, намагаючись зрозуміти, що там на дні... Хотілося відчути все, що відчуваєш ти і я... разом, окремо і по черзі...

Ти був такий надзвичайно щирий і водночас такий стурбований і загублений... Твої очі говорили так багато, твої руки прагнули схопити мене в обійми... Ти говорив про все, але тільки не про те, що хотів... Ти волів слухати мене, аніж зізнатися собі у тому, що відчуваєш.

Бути поруч тебе так світло і затишно... Так невимовно лагідно і тремтливо... Ти можеш нічого не казати, бо я вже давно знаю твої думки...

Зараз ти можеш сидіти на іншому кінці планети, читати статті про політику, бачити, що я є в скайпі, але обереш мовчати, аніж привітатися...

Знаєш, а мені так не вистачає твоєї уваги... Не вистачає простого смайла чи побажання гарного дня... Часом я не вірю, що ти взагалі є, що ми могли годинами розмовляти про все і ні про що... Ми могли мовчки, не заважаючи одне одному, готувати сніданок і вечерю... А потім так само непоспіхом смакувати кожен шматочок... Мити одне одному спину і сміятися...

Хіба це було з нами? Чи це була я? Чи це був ти?

Сьогодні я не впевнена... Справді... Бо ті ми - це не ми сьогоднішні... Ми - це спогади, які залишилися тільки у нашій свідомості...

А може я - це ти? Чи може ми - це взагалі одна людина? Розхристана, розгублена, злякана? Чи відверта, легка і усміхнена?

Сьогодні я б із задоволенням випила кави з морозивом... Холоднючої кави.... І ти поруч - у дзеркалі відбиваєшся...