слова

Зі старого

Такий самий мандраж у животі у мене починався, коли я у юності під’їжджала до Львова. Отак само, спонтанно, без жодної причини всередині починалася буря. Я дивилася на старовинні церкви, Високий Замок, важку сіру архітектуру, а всередині волало – має статися щось важливе!

Спочатку я боялася, що цей стан віщує погане. Я не вміла з ним боротися. Я просто сиділа, стиснувши кулаки і прислухаючись до цього стану всередині у мені.

Потім мені хтось сказав, що цей стан не обов’язково несе негатив. Головне – навчитися скерувати його у тому напрямку, який потрібен. Я повірила. Та й справді, після моїх відвідин Львова – я мала тільки чудові спогади, купу емоцій, а мандраж у животі навіть не згадувався.

Але наступна поїздка – і все повторюється знову.

Зараз я маю ось такий стан – стан мандражу у животі... Має відбутися щось важливе, щось необхідне, щось таке, що змінить мене і моє життя. Зараз я вирішу, куди саме націлити цю енергію і у мене все вдасться. Зміни відбудуться. Зміни, про які я давно мріяла, але до яких все ніяк не доходили дії. Тепер я вирішила діяти. І цей стан виник саме тому, що мені він потрібен. Саме він віщує, що я на правильному шляху. Я почала рух і, врешті-решт, дістануся кінцевого пункту.

Давненько я не їздила до Львова... Може пора?

19.05.2008

Про "Школу професійних батьків"

Раптом ми стаємо батьками. У цей момент ми навіть не здогадуємося, що нас чекає попереду. Батьківство потребує стільки ж знань, як професія хірурга. Ви впевенні, що маєте усі необхідні знання, і ЩО Ви робите кожного дня для своєї дитини, як тато чи мама?

одна наодинці

за ці два дні відчуваю, що заплуталася... вихідні дали змогу трохи розслабитися і в понеділок я увійшла на хвилі позитиву і неструктурованості. обсяг задач зростає і я розумію, що від чогось треба відмовитися.

навіть знаю від чого, але надсвідомість починає нагадувати про себе тим, що - а ти добре подумала, а може не варто ось так одразу все змінювати, може ще трохи почекати???

підсвідомість не боїться - вона тільки за! зміни

наразі є бажання сісти і побути трохи наодинці. щоб розібратися з теперішнім і чіткіше зрозуміти майбутнє...

попри роботу - на сцені з'являються люди, яким потрібна моя увага і моя підтримка

одні приходять, інші йдуть... і щезають в минулому...

пригадую, як один мій добрий друг колись сказав, що люди, які ще не відіграли свою роль у нашому житті - обов'язково з'являться знову, навіть якщо ми їх не бачимо роками...

і часом саме з тими, кого не бачиш роками - хочеться більше розмовляти і бути поруч...

їх одиниці... але вони є... і це так радісно...

може сісти у потяг і цей час використати на себе, на роздуми і просто споглядання дерев, які осіннім жовтим морем пропливатимуть за вікном...

ти мене зустрінеш на вокзалі?

запах змін

звично незвичний стан незвіданості та тихої радості
я люблю зміни, рух, бурхливі емоції, зустрічі, спілкування, нові думки, несмаковані раніше відчуття
я радію з нерозсудливих пропозицій та неочікуваних вчинків
я захоплююся випадковостями і шаленію від вибуху пристрастей
я тихо млію від дотиків, коли стоїш непорушно із заплющеними очима і навіть не знаєш, хто поруч
я радію запахам і обіймам
я обожнюю незнане і дякую за те, що ще так багато всього попереду
нестабільність - це найпривабливіше, що тільки отримувала людина у подарунок
прокинутися на ранок з іншими думками та відчуттями - хочу
дивитися у дзеркало, ніби бачу себе вперше - прагну
почути від знайомих, що вони від мене цього не чекали - нагорода

сіро-сіро аж бузково

сіре небо, сіра сукня, сірі панчохи, сірі дороги, сірий будинок напроти вікна
малиновий чай у склянці, бузковий шалик, бузкова сумка через плече
день
місто спокійне і заглиблене в себе
не відчуваю метушні
смакую слова
вібрую разом з музикою Sting(а)
шалено хочу проїхати сотні кілометрів, вдивляючись у дорогу
кайфуючи швідкість
слухати і співати пісень, які линуть з динаміків машини
зупинятися тоді, коли хочеться
мовчати
і насолоджуватися двома кольорами, які створили цей настрій
бузково-сіро-бузково

відпустити

все і одразу! зараз же! не хочу нічого чекати! завтра це буде вже не актуально! я хочу сьогодні!

я часто помічаю за собою такий стан. ці фрази можуть стосуватися будь-чого, але найчастіше я кажу їх, прив'язуючи до людей. при цьому я чомусь забуваю, що інша людина також має бажання і я жодним чином не можу вимагати, щоб вона терміново, моментально і обов'язково долучалася до моєї затії.

такий мій стан зумовлений потребою в увазі, розумінні, підтримці, захопленні... але у цьому стані я тільки споживаю співрозмовника, натомість віддаючись йому мінімально...

я також помітила, що коли у мене надмір позитиву і все навколо мене просто оживає - мені починають дзвонити ті, кому саме в цей час потрібна увага, розуміння, підтримка...

точнісінько як буває у мене...

але ж, коли на душі погано - ти, як на зло, нікому не треба...

вчора спробувала відпустити свої очікування від інших... навіть не вчора, раніше, але вчора це було зроблено свідомо відносно конкретної людини... я просто відчула, що інша людина має своє життя і я не можу в це життя втручатися... як би мені не хотілося проявитися, але, напевно, мої вчинки - це бажання отримати якусь реакцію... мені так здалося...

тепер, коли я захочу щось сказати чи зробити - я спершу поставлю собі питання - чи справді я роблю це щиро, чи я і далі очікую від людини чогось?..

сьогодні хотілося слухати музику, занурюватися в неї і дивитися на небо крізь листя дерев... пити віскі на лавці та розмовляти про всяку-всячину...

чому важко?

ми забули як чекати
просто ждати тихо-тихо
розучитися любити іншим і собі на лихо
ми забули, що найкраще
бути поруч завжди-завжди
ми чомусь шукаєм привидів
боїмось реальності?

як би було легко, якби люди казали те, що відчувають...
ну так, може не завжди :), але принаймні тоді, коли їхні відчуття, почуття і думки можуть окрилити іншу людину...

останнім часом я відслідковую в своїх діях те, що одним поривом хочу сказати людині про те, що відчуваю... мене переповнює це... але в останню секунду, коли майже натисла кнопку виклику, чи відправити смс - рука зависає і кінцевий результат - телефон не набраний, повідомлення не відіслане...

тільки моя думка полетіла в ефір і, скоріше за все, була доставлена адресатові, але не від мене безпосередньо...

я часто відчуваю таку потребу - отримати таке спонтанне повідомлення, побачити те єдине ім'я на екрані мобільного, що сповіщає про вхідний дзвінок...

але...

я ж надто зайнята справами... я занадто переймаюся тим, а що хтось про мене подумає... я стримую себе у проявах любові, невимушеності, обіймах, словах і звуках...

сьогодні хотіла сказати: "я навіть тебе люблю". не сказала. чи я чекаю, що хтось має почати перший? чи я боюся завадити?

пошук причини - це улюблена форма захисту, щоб не зробити те, що насправді хочеться, але страшно.

я навіть тебе люблю

P.S. а коли інша людина не готова це чути? а коли все, що я кажу - їй приносить біль? то може краще мовчати? краще носити все в собі? чи зможу я приховати те, що відчуваю? напевно прийшов час цьому навчитися...

як зробити так

як навчитися сприймати світ цілісно, не ділячи його на добре і погане?
як зуміти відмовитися від цілей і тішитися самим процесом?
як відмовитися від доводів, що ти краща, і просто жити?
як змогти слухати музику,віддючись їй до кінця?
як досягнути уміння розуміти людину без слів?
як зробити так, щоб було чим ділитися, не очікуючи нічого взамін?

"хіба хтось сказав, що буде легко"

"... якщо ти чекаєш, знаєш ти маєш на кого чекати
якщо тобі сумно, значить ти маєш про кого згадати..."
Славко Вакарчук

дивно...
тихо...
незрозуміло...
стримано і нестримно...
усміхнено...
задумливо...
емоційно...
невпевнено...
незвично...
забуто і віднайдено...
неспокійно...
незбагненно...
надзвичайно...
радісно...
безсловесно...
млосно...
далеко...
незвідано...
легко...
затишно...
драйвово...
солодко...
тепло...
близько...
чесно...

зустріч

я її хотіла давно... ціле літо
хотіла цієї зустрічі
я не малювала того, що робитиму чи говоритиму - всеодно все буде інакше
але я хотіла подивитися в ці очі
відчути цей погляд на собі
пронизливий і н і ж н и й
торкнутися руки
і відчувати тепло
я хотіла мовчати поруч і відчувати незриму енергію
між нами
вдихати запах волосся і тіла
дивитися на воду, дерева і хмари
поцілунок
довгий
спочатку невпевнений, а потім нестримний
ходити разом вузьким вуличками старого міста
пити зелений чай
ця зустріч, як мить
коротка
ніби заплющила і розрплющила очі
а ти вже далеко

серпень позаду, як і літо

серпнево мовчала
у серпні хотілося бути на одинці з собою і своїми думками
їх так багато
навіть коли мовчу... ні, найбільше тоді, коли мовчу
помітила, що в якийсь момент втратила відчуття прив'язаності до конкретних людей
були важливіші емоції, а не якась конкретна людина
радість, усмішку чи злість може викликати будь-хто
коли просили про зустріч, я не відмовляла
зустрічалася і розмовляла, може і не про щось конкретне, а хіба це має значення
мала змогу у серпні побути аж 3 дні сама
бути самій не самотньо
бути самій - я б сказала - природньо
мовчання у серпні пішло на користь
майже як льодяна злива у спеку

PS. a моє бажання серпня 2009-го - накрутити волосся на ніс і спробувати його на смак - таки збулося :)

втікаю

втікаю з гарячого міста. втікаю зі спраглого міста. втікаю з шаленого міста.

втікаю?..

втікаю від себе гарячої. втікаю від себе шаленої. втікаю від себе спраглої.

я - як місто. розпечене, втомлене, збентежене, нагріте, сіптніле...

а місто може втекти від себе? напевно так само, як і я...

і чи треба?

ти і я

це твоє відчуття... там, де ти зараз... у твоєму стані...
про себе казати нічого не хочу... принаймні наразі...
може колись, як буде нагода поговорити очі в очі...
до ночі, до ранку і знову до ночі... і може ще раз до ранку...
досхочу чи донесхочу...

Мені так багато є тобі сказати, а ще більше промовчати поруч тебе. Тримаючи за руку, або пригортаючись до неї... Я пригадую, як останній раз ми сиділи одне напроти одного і тихо, глибоко вдивлялися в морську глибінь очей, намагаючись зрозуміти, що там на дні... Хотілося відчути все, що відчуваєш ти і я... разом, окремо і по черзі...

Ти був такий надзвичайно щирий і водночас такий стурбований і загублений... Твої очі говорили так багато, твої руки прагнули схопити мене в обійми... Ти говорив про все, але тільки не про те, що хотів... Ти волів слухати мене, аніж зізнатися собі у тому, що відчуваєш.

Бути поруч тебе так світло і затишно... Так невимовно лагідно і тремтливо... Ти можеш нічого не казати, бо я вже давно знаю твої думки...

Зараз ти можеш сидіти на іншому кінці планети, читати статті про політику, бачити, що я є в скайпі, але обереш мовчати, аніж привітатися...

Знаєш, а мені так не вистачає твоєї уваги... Не вистачає простого смайла чи побажання гарного дня... Часом я не вірю, що ти взагалі є, що ми могли годинами розмовляти про все і ні про що... Ми могли мовчки, не заважаючи одне одному, готувати сніданок і вечерю... А потім так само непоспіхом смакувати кожен шматочок... Мити одне одному спину і сміятися...

Хіба це було з нами? Чи це була я? Чи це був ти?

Сьогодні я не впевнена... Справді... Бо ті ми - це не ми сьогоднішні... Ми - це спогади, які залишилися тільки у нашій свідомості...

А може я - це ти? Чи може ми - це взагалі одна людина? Розхристана, розгублена, злякана? Чи відверта, легка і усміхнена?

Сьогодні я б із задоволенням випила кави з морозивом... Холоднючої кави.... І ти поруч - у дзеркалі відбиваєшся...

правильність

"звідки я знатиму, що це правильна відповідь? звідки?"

я ледь не заплакала... в мені, у серці - ця фраза прозвучала так голосно і так звично... знати, що так вчинити правильно, а так ні, це добре, а це погано, це щиро, а це маска...

хто це визначає?

в мені одразу виник образ пана Ніхто... з усього фільму я чітко зафіксувала 2 фрази:

1. людина не може прийняти рішення, бо не знає, що з нею буде; але вона не може прийняти рішення і тоді, коли вона знає, що з нею буде...
2.
- журналіст: так яке з цих життів правильне?
- пан Ніхто: усі...

з весни маю сильне бажання відчувати життя таким, як воно є зараз... не вчора, не завтра, не годину тому... а саме зараз у цю мить... актуалізувати свої відчуття та емоції... відчути їх сповна...

зараз я сиджу на стільці за комп'ютером... у мене блимає аська... з'явився хтось у скайпі... тіло пітне і липке від спеки... клацають клавіші... в роті сухо... я ковтаю слину... думка хоче прочитати те, про що блимає аська... прочитала... "може це і є відповідь на мої питання"

усміхаюся тихо...

трохи болить спина... співробітник розмовляє по телефону... я засміялася з фрази "приблизний хлопчик"...

за вікном їздять машини, розкритий записник, на дні склянки - вода... перклала одну ногу на іншу...

на серці важко, але не боляче... просто важко... важко дихати і крутити головою...

після такої вправи думки пропали... захотілося заплющити очі і просто лежати у прозорій воді... на дні маленькі камінці... навколо правічні камені з дна океану...

тільки пан Ніхто у кожному з нас визначає "правильність"... якої "насправді" не існує...

усмішковий день

сьогодні оголосила день усмішок! причина знайшлася сама - я прочитала, що дитина в середньому сміється 400 разів на день, а доросла людина...

хто скільки дасть??? давайте! ну!..

140?
100?
73?


а може 35?

навіть і близько нема...

виявляється - в середньому дорослі, тобто ми, сміємося всього 15 разів на день!!!

коли я прочитала цю мізерну цифру, мені захотілося усміхатися і спонукати до цього інших!

сьогодні був перший усмішковий день!

завтра - другий!!!

так важливо відслідкувати усмішку на своєму обличчі, зафіксувати її і відчути, які думки з'являються, коли присутня усмішка? як думається? який настрій? що хочеться робити?

сміх, усмішка, посміх, ледь підняті кутики вуст... це так тепло, так відверто прекрасно... це щиро і нестримано затишно...

тільки чому, коли хтось сміється за спиною, нам замість усміхнутися навзаєм, стає страшно і прикро за себе?

все стало концентрованіше

якщо червоний - то соковитий, вишневий, малиновий, такий вологий та кисло-солодкий...
якщо синій - то як ніч, як глибока вода, як гори, як сніг в горах...
якщо жовтий - то як сонце, спекотний, теплий, домашній жовток чи кекс...
якщо білий - то льодяний, прозорий, хмарний, ватяний і на смак морозива...

якщо поцілунок - то нестримано довгий...
якщо обійми - то міцні та дружні...
якщо ніч - то на 3 доби...
якщо розмова - то дивлячись в очі...

якщо?..

ще так багато можна говорити... але тиша скаже більше...

мить

спекота, спекотиння, спрага, жар, гаряче, душно... так було кілька днів... а потім - сезон дощів... злива, стіна, величезні краплі... дощ годину-дві-три...

нічне місто чарівне і природнє... воно змушує інакше поводитися та мислити... а ще - інакше почувати і говорити...

музика, кава, відкритий балкон...

мить - це все

життя проживати цікаво

серед дня відчула, що хочу просто полежати на траві у парку... подивитися на все від рівня землі... не парячись, а що подумають інші... просто лежати на траві у парку і розмовляти з другом про все, що хочеться - це розкіш, це кайф, це насолода...

місцями суха трава, діти бігають і бавляться іграшками, молодь фоткається, ще хтось просто сидить на лавці та спостерігає за цим всім...

а мені захотілося лягти на траву... спертися ліктями на землю, підперти обличчя і бути тут і зараз... не думаючи про час, роботу, обов'язки і цілі...

я була собою, не грала роль, а слідувала бажанням... не намагалася здатися чимось інакшим, а говорила те, що спадало на думку...

хотілося життя проживати, а не безцільно очікувати уваги від інших... хотілося хотіти... жилося і дихалося...

драйвово спокійно

буває так, що відчуття щастя, теплоти, добра, радості, спокою, натхнення і ще усілякого різного наповнюють, відроджують, доходять до вінець і розливаються довкола тебе... і всі це відчувають, навіть ті, хто тебе вперше бачить...

буває, що пісня виривається назовні у найнепередбачуваніші моменти, танцюєш у парку, стрибаєш, лежиш на траві, висиш донизу головою на дитячому майданчику і ті, хто тебе вперше бачить - усміхаються і тихо радіють в душі...

буває, що ритм довколишнього життя завмирає, хочеться творити, читати, слухати музику, переглядати старі листи у запилених конвертах, вишуковувати юнацькі вірші й насолоджуватися спогадами... дзвонити тим, кого давно не чув і не бачив... домовлятися про реальні зустрічі у віртуальному світі, і навіть ті, хто тебе вперше бачить, переживає ті самі відчуття...

буває... хочеться мовчати, коли всі довкола хочуть почути твою думку... хочеться заритися під ковдру саме у той день, коли горять дедлайни і телефон рветься від дзвінків...

буває, що життя надсилає подарунок саме тоді, коли ти його не чекаєш... зустрічаєш людину там, де вона просто не могла бути... знаходиш себе, коли, здається, всі шанси на знахідку було втрачено...

буває усе... і з усіма...

мова

"взУття", читає пара, йдучи вуличкою недалеко Хрещатика... і щиро сміється. ранок. неділя. весна. чисте-чисте небо. вітерець... я йшла повз, несучи у пакунку мафіни з Віденських булочок і, почувши це дитяче "взУття" - усміхнулася :)

раніше я б зреагувала на це різко (в душі так точно), але сьогодні я зрозуміла глибину мови і те, що вона робить з людьми...

багато росіян каже, що українська мова смішна... але це ж справді добре!!! коли читаючи українські слова люди усміхаються, радіють і у них з'являються добрі емоції - хіба це може злити?

отак йдучи я захотіла написати свої асоціації щодо мов, які я так чи інакше чула...

французька - обійми. ми стоїмо у засніжених Єлісейських полях, обійнявшись, встромивши носи одне одному в волосся... нам тепло...

молдавська - я роблю те, що хочу... жодних комплексів... легкість і тотальне сприйняття життя, яскраві барви, домашня бринза і молоде вино...

польська -шурхіт осіннього листя у краківському парку, старе кіно, жінки у капелюшках і з цигарками з мундштуком...

білоруська - дозріла пшениця, скошені волошки, теплий домашній хліб, ламаєш його, скоринка тріскається... я сиджу в полі, заховавши голову від спекотного сонця під віз... цілісно...

(далі буде...)

справжня весна

сьогодні в Києві справжня весна - з дощем, градом, сонцем, вітром, ніжним зеленим листям, асфальтом, що намокає і швидко сохне, з морозивом, усміхненими людьми, з парасольками, що відкриваються і згортаються, з мокрим волоссям, з шурхотливим шумом за вікном... весна - з усіма її настроями і образами...

порівняно з зимою, помічаю більше барв у одязі, аксесуарах і макіяжі...

жовті, зелені, бузкові плащі, панчохи, туфлі на підборах різної висоти, паски, шалики, губи, нігті, сумки (з тканини і шкіри)...

і таке відчуття, що поки не розквітли квіти - жінки намагаються використати цей час для себе, для того, щоб привернути до себе увагу чи просто самовиразитися, чи просто змінити звичний стан речей, чи просто...

Київ - чарівний
Жінки - привабливі
Дівчата - звабливі

рік минув? авжеж

АААААААААААААААААААААААААААААААААА...

виявляється, що у березні 2009 я почала вести цей блог... а зареєструвалася ще раніше... у березні 2008! рік у підпіллі і рік з прозою і кількома віршами :)

Таню, я тебе вітаю!!!

весна

у Києві зараз відбувається щось дуже схоже на весну! :)

під ногами все тече... сонячно... люди ходять розхристані й усміхнені... очі пускають бісики і всидіти за монітором може хіба мрець...

таке враження, що все довкола опритомніло і згадало, що довкола ще є життя і що воно яскраве! :)

на суботу-неділю приємні плани для відпочинку, росту й нових усвідомлень!

може сходимо на виставку котів, а може на ліпку з глини, а може самі зробимо кілька аплікацій, або підемо робити фотки, або навідаємося до друзів... або просто дихатимемо весною, тим, що літає у повітрі, тим невидими довгоочікуваним і таким смачним...

навіть уявляю, що зранку прокинуся, а довкола проростають зелені півники і набухають бруньки... і я це бачу, і я це відчуваю, і я цим тішуся...

зима пролетіла швидко, аж надто, принаймні для мене...

я вже звикла дякувати весні 2009, літові 2009... не згадаю, чи подякувала осені...

Зимо, низький уклін тобі... ти мене розморозила... мене і моє серце... моє єство... мою сутність...

тепер Королевою буду Я

втеча

сьогодні я меланхолічна... уже кілька днів не можу працювати... не можу змусити себе зробити роботу, яка входить в мої обов'язки в офісі...

я постійно знаходжу собі цікавіші заняття: музика, прогулянки, читання, прослуховування лекцій, спілкування, миття посуду... будь-що, але тільки не робити те, що повинна...

цілий день слухаю Океан Ельзи, який повертає мене в лютий 2009... вдивляюся у свої фото річної давнини і намагаюся знайти ту себе у фотках сьогоднішніх...

я порівнюю себе тоді і зараз... я намагаюся вловити емоції та бажання...

навіщо я це роблю? без пояснень... тільки у серці якась важкість... постійно вловлюю, що мої плечі сутуляться, що на обличчі посмішка зникає і я не розумію, де я...

я відчуваю себе птахом, якому підрізали крила... хочу летіти, а не можу... тішить думка, що пір'я виросте нове :)

а на разі - я продовжую втікати від реальності... я чомусь свято вірю, що усе вирішиться саме по собі...

зараз мені цікаво слухати себе і розуміти, а чому так?.. і що це мені каже... слухати своє тіло... намагатися бути тут і тепер... нехай це навіть і меланхолія...

де ти знайдеш такого ангела як я...

25 числа -25 градусів на вулиці... енергетика зашкалює так, що в офісі вирубається світло, перегорают світильники і настрій настільки потужний, що готова змінювати себе...

за плечима прожитий місяць... новий рік, різдво, йордана... між усім цим - вибори... і напевно вперше я відчула, що жоден президент жодним чином не вплине на моє рішення йти вперед, змінюватися, допомагати іншим, бути стриманою, виваженою і цілеспрямнованою...

я відчула, що є інші люди, які мене підтримають, допоможуть і піднімуть настрій...

я також відчула, що є дружба, є ревнощі, є хіть, є обрАзи...

є ночі, коли сняться кольорові сни... такі яскраві, що пом'ятаєш деталі...

мої бажання і цілі починають ставати цілісними і чіткішими... мої стосунки і моє ставлення до себе і до людей - набуває усвідомлення і відслідковування...

28 серпня я почала писати у щоденнику... я намагалася вловлювати себе і те, що роблю, як думаю, що відчуваю...

я помітила, що з приходом зими, моя думка залишається ясною, а тіло неквапиться за нею... від того відбувається збій між тілом і думками...

таке враження, що я стала меньше нарікати, а більше думати, що можна у цій ситуації зробити самій...

мій день ангела - такий надзвичайний :)

завтра буде новий день!

і я доторкнуся своїм крилом до тебе... так чарівно думати про те, що ми були разом... так терпко читати старі листи... перед очима постає літо... травень... зими нема... що я відчую, як тебе побачу... яка музика звучить... у душі... у серці... навкруги... день промайнув... біжу... в темряву ночі... скочуюся краплями в твою душу і прошу пробачити... твій спокій я більш не порушу... просто не хочу...