і день мине, і два, і вік...
чий сон я загубила
хто був той дивний чоловік,
якого я любила...
цей вірш винирнув з-під свідомості. я точно знаю, що у мене цей вірш уже був чи то епіграфом до посту, чи просто настроєм дня...
мої дні такі різні, такі не схожі між собою, такі настроєві, такі емоційні, такі людяні... вони мої, ці дні...
з ніжністю, сумом, гумором, надією, світлом, спалахами, віршованими строфами, дружбою, зустрічами...
ця осінь настільки тепла, настільки відверта і справжня... вона повна барв, людей, розмов, дзвінків, подій, настроїв... вона повна, насичена і рідна...
я пригадую, що три роки тому я була на останньому місяці вагітності... я чекала своє маля... і я вже його любила, навіть не бачивши...
напевно наше життя також дуже схоже на дитину... ми плекаємо його, малюємо в уяві, ми ставимося до нього з ніжністю і надією... навіть не знаючи, а яке воно буде...
три роки тому... я навіть не пригадаю, що я в цей день робила... напевно рахувала дні до народження, відвідувала лікарів, робила останні приготування... відчувала стукіт ногою і рухи в мені...
це відчуття когось всередині - неймовірне... воно ні на що не схоже... воно єдине і таке дороге...
осінь 2006 була також на диво теплою... вона була такою теплою, що я не пригадую ще таких теплих вересневих днів... ці дні чекання дива я відчуваю і зараз... ні-ні... я не ношу в собі інше життія але я відчуваю, що диво уже поруч, воно визріває і має скоро розцвісти...
я відчуваю його аромат і настрій... я перебуваю в диві... я живу ним...
життя - це диво
