сьогодні дізналася, що моя подружка подала заяву на одруження... 33 роки... перша думка - вона щаслива... чому не я...
потім поговорила з нею по телефону - вона реально щаслива, навіть малими клопотами.... з вибиранням обручки....
купила нову книжку Чака Паланіка "Снаф"... почала читати, стоячи на кам'яних сходах недалеко від провулку Шевченка... перше враження - відверто, грубо... але ж перекладала жінка, тому читати буду ;)
бажання не повертатися в офіс було настільки сильне, що хотілося втекти і вимкнути телефон...
короткі повідомлення, що пролітали крізь телефонні мережі: "виховання дітей", "не вистачає ресурсів", "забагато дітей"...
я почала думати про стосунки чоловіків і жінок, про їхні фізичні стосунки.... як часто ми розмовляємо про ті відчуття, які отримуємо в процесі... чи говоримо ми про те, що готові завагітніти і народити... чи думаємо ми про те, що може стати наслідком стосунків... чи може чоловік зрозуміти жінку і стати на її сторону, коли вона не готова... не готова вагітніти...
такі питання прийшли до мене... я подумала про егоїзм... про те, що часом кількість дітей у сім'ї не каже про довіру між чоловіком і жінкою, і про те, що вони взагалі розмовляють...
вона готова, коли хоче він... але... чи готовий він, коли не хоче вона? чи готовий він її зрозуміти?..
наскільки ми взагалі хочемо спілкуватися і намагатися не переступати межу, де бажання іншої людини порушуються нашими бажаннями...
